Григорій Орлов розкрив золоту табакерку, понюхав і голосно чхнув. Катерина невдоволено зиркнула на фаворита, той, не звертаючи уваги, стукнув кісточками пальців об стіл.
— Надто далеко зайшли ми, матінко… Ліфляндці теж не хочуть висилати депутатів.
— А ви знайдіть спосіб роз’яснити їм, що закони XVII століття для ризького і козацького рицарства не можуть бути нині їх правом, що в тих провінціях законодавство мусить бути те саме, що і в нас. Я вважаю ці перепони зовсім маловажними, тому що на Комісії ні ви, ні я не надамо їхнім претензіям ніякої уваги… Ваш тон начальницький зовсім пристойний, Петре Олександровичу. Хочуть вони писати свої "Накази" — хай пишуть, все одно не дозволимо їх читати на многолюдному зібранні… А ви, Григорію, будьте хоч трохи дипломатом. І Москва виросла не відразу, як каже чудова москвинська приказка… Ліквідувати за один раз малоросійську, ліфляндську, фінляндську провінції, якими управляють конфірмовані уряди, недопустимо. Їх треба поволі, легко приручати, щоб вони перестали дивитися, як вовки, в ліс.
— Ваша величносте, — промовив Румянцев, — дозвольте зауважити одне: чекати слушного часу без усякої підготовки… Теплов, якого ви прислали мені на допомогу, — підкреслив не без іронії президент, — підказав, і я з ним згоден, що доцільно було б спершу замінити печатку запорізьку з написом "Славне Військо Запорізьке Низове" новою — з орлом і короною…
Катерина промовчала. За хвилину відповіла ухильно:
— Треба придивлятися до малоросів і поступово викорінювати їх настороженість до нас. Старшин задобрити грішми, а коли треба, то й тихцем відлупцювати, зрештою, здобути в них любов до себе. Графе, це ж у ваших силах!
— Але ж вони хочуть вольностей, — не вгамовувався Орлов, — і ці заразливі ідеї розповсюджуються по всій Росії!
— Не будьте наївні, Григорію. Комісію я скликаю не для того, щоб проголосити скасування кріпацтва. Сама ж добре розумію, що поміщики скоріше встигли б мене повісити, ніж звільнені мною мужики врятувати…
Враз тихо прочинилися двері, до зали прослиз лакей. Він був збентежений, зляканий; зігнувшись у три погибелі, пробелькотів:
— Там, у більярдній, його благородіє… камер–юнкер Потьомкін… у нього обличчя у крові…
— Доктора Массо! — скрикнула Катерина.
…Розумовський проходив з ермітажу до парадного виходу повз більярдну кімнату. Крізь прочинені двері він побачив Олексія Орлова, що стояв з києм у руці, і спину Потьомкіна. Цієї миті Орлов різким ударом розігнав більярдні кулі по столу. Дві чи три вискочили за борт і загримотіли по дубовому паркеті, Орлов стукнув товстим кінцем кия об підлогу, крикнув:
— Шулер!
— Ваша світлосте, — долинув до Розумовського голос Потьомкіна, — я вимагаю сатисфакції!
— Потьомкін вимагає сатисфакції в Орлова?! Ха–ха! На тобі сатисфакцію!
Розумовський побачив, як Орлов схопив кулю. Чимдуж поквапився сходами вниз, та ще почув пронизливий зойк…
— Камер–юнкер уперше пішов ва–банк, — сказав сам до себе, вийшов у двір і гукнув машталіра.
Карета мчала Двірцевою набережною у бік Царициного лугу. Швидше, швидше до Батурина, тут душно… Ще нині накаже спорядити екіпажа, а завтра вранці — геть.
У віконце карети увірвалася знайома пісня, Кирило Григорович вихилив голову, наказав машталірові спинитися. Цієї пісні співали колись у Лемешах козаки, йдучи з гетьманом Данилом Апостолом у Кара–Калпакію до земляних робіт:
Гей запорожці, ви славні молодці,
Та де ваші коні?
Наші коні в царя на припоні,
А ми у неволі…
Вийшов з карети. Над рікою біля багаття стояли обшарпані козаки й співали невольничу пісню.
— Звідкіля будете? — окликнув.
Пісня обірвалася, здивовані землекопи озирнулися на вельможу, а один відказав знехотя:
— Бодай нам не казати, а вам не слухати, достойний пане…
Розумовський підійшов ближче, і тоді той, що знехотя відповідав, скрикнув, і обличчя, всипане ластовинням, проясніло.
— Ваша милосте, гетьмане ясновельможний!
— Був ним… — скрушно зітхнув Розумовський. — А звідки ти, що мене знаєш?
— Та я… — Козак відклав заступа, на якого спирався, витер руки об заяложені глиною шаровари, наче збирався з гетьманом вітатися. — Я колись джурою у батька Калнишевського служив, до Батурина до вас його супроводжував.
— Як же там кошовий мається?
— Здоровий, певно, дай йому Боже лебединого віку… Та я вже давно не в нього.
— А хто ж тебе послав сюди? І їх… — показав рукою на гурт змучених і промоклих до нитки людей.
— А–а, то довга байка, як турецька крайка, мотай, мотай і ще є… Не пошанувався. Язик — мій ворог. А батько отаман крутий норовом. Спочатку нагайкою врепіжив, потім за образу до гармати прикував, а там повернув назад до Титарівського куреня. То як курінний отаман Опанас Колпак став орельським полковником, мене зі собою взяв. Аргатом9 був я у нього, у зимівнику на річці Багатій. Але, як кажуть, біда сама не ходить, а кумпанію водить, бо їй нудно. У того Колпака, хай йому чорти сняться, небога, на моє лихо, проживала. Задивився я на Надійку, а воно, сердешне, й на мене. Зауважив це полковник, та мовчав до слушного часу. А прийшов наказ від кошового, щоб вислати до Петербурга на роботи всіх ледачих, розбишак та злодіїв, то він і мене під той аршин… А ці, — кивнув головою на побратимів, — з різних кінців, і з Гетьманщини чимало, а злодіїв, правду кажучи, не бачив серед них. Та нічого, до зими вернемося. А там або вкраду в Колпака Надійку і на Кальміус подамся, або ж на Січ. Батько отаман прийме, у нього таки добре серце…
Розумовський поник, слухаючи невеселу мову козака. Аж тепер відчув своє цілковите безсилля. Навіть цьому десяткові людей не зарадить, а що вже казати про цілий край…
— Скажу я Калнишевському, щоб він тебе…
— Боронь Боже! Я на нього не скаржуся. Сам завинив, бо пхався зі своїм дурним розумом не у своє. Повчати старших хотів, а то не годиться. Та ви не клопочіться, ясновельможний… я звичний. А на Січ повернуся сам.
Розумовський сягнув рукою до кишені соболиної шуби, вийняв жменю золотих.
— Візьми, козаче. Більше нічим допомогти не в силі.
— Ні, ні! — аж злякався сіромаха. — До таких грошей ми не звикли.
— Бери, бери. Вип’єте по роботі з товариством, душу зігрієте… — Він утиснув сторопілому козакові в долоню гроші й швидко подався до карети.