Машталір рвонув коні.
— Ну, слава Богу! — зітхнув на повні груди полковник Кулябка, побачивши на порозі своєї світлиці змарнілого від довгої дороги Павла Любимського. — А ми вже й не гадали… Килино, а подай–но нам щось до столу, — сказав служниці.
Придивлявся до Павла, похитував утішно головою.
— Минув Великдень, а тебе нема й нема. Малоросійська колегія давно вже свого депутата призначила — колезького радника Дмитра Наталіна та таку "Настанову" за підписом Румянцева ушкварила, що нам хоч з мосту та у воду… І ще ми запросили з Петербурга нашого Григорія Полетику, обіцяв — прибуде. Може, сядемо купно та якесь заперечення напишемо, бо ж уже видно, для чого збирають ту Комісію. У "Настанові" Малоросійська колегія просить, щоб уряд чимскоріш дозволив їй заводити в Україні якісь там камер–департаменти, провінційні суди, земські комісаріати, козацтво перевести до регулярних царських полків, поспільство з душ оподаткувати, а за права, хоча б наші — старшинські, ні слова, наче б ніколи і спомину не було, що давним–давно король Стефан Баторій дарував нам шляхетські привілеї, а Хмельницький універсалами їх затвердив…
Павло спокійно слухав полковника, що від хвилювання сопів і обливався потом, а коли служниця подала на стіл і Кулябка заходився припрошувати гостя, той підвівся, поклонився у пояс, мовив поштиво:
— Вельможний пане полковнику, вволіть мою і нареченої моєї просьбу, прийдіть на наше весілля.
Ошелешений Кулябка струснув головою: чи це йому причудилося, чи син хорунжого Антона Любимського стеряв розум від наук високих? Його кликали аж із Франції для розв’язання справ важливих, а він, немов хлопчисько…
— Яке весілля?
— Женюся я з Уляною Чинбарівною. Не дивуйтеся, оповіді нам вийшли, почалися М’ясниці, до осені хто зна, що буде, а Полетики ще нема. Тихенько відгуляємо весілля, а там і за діло візьмемося.
— Ну й часи надходять, — опустив руки полковник.
…У Лубнах готувалися до весілля, а з Петербурга мчала до України карета Розумовського. Весілля готувалося негучне, і подорож фельдмаршала теж була спокійна.
Попутник Розумовського Григорій Андрійович Полетика здебільшого дрімав і не грішив балакучістю навіть на ночів–лях, а Кирило Григорович задоволений був з того, що ніхто йому не заважає думати й сумувати. Проте присутність у кареті надвірного радника й перекладача з латинської та німецької мов в Академії наук була йому приємна. Все ж не сам…
Полетика напросився в попутники Розумовському того вечора, коли фельдмаршал повернувся зі Зимового палацу ображений царицею, зловтішений з нещастя Потьомкіна й пригнічений розмовою з Панасом Триниткою. Радий був з візиту Полетики, вволю наскаржився й охоче погодився взяти його зі собою в дорогу. Добре діло зробить. Якщо вже законодавчий маскарад охопив усю державу, то чому б Полетиці не переодягнутися у костюм депутата Комісії? Григорій Андрійович — знавець історії, людина вчена, та й родом з Роменської сотні Лубенського полку. Свій як не заплаче, то хоч скривиться.
Чим далі віддалялися подорожні від столиці, тим зеленішою ставала весна, з півдня віяли сухі леготи; та й дорога щодень твердішала; у гаях і на придорожніх деревах гаморили біля гнізд птахи, і цей радісний щебет розвіював поганий настрій фельдмаршала, розганяв з пам’яті гіркий осад образ і принижень, гоїв болючий слід у душі від зустрічі з обірваними земляками на царських роботах.
Так мусить бути… Мусить бути так, як є. Світ знає, куди мандрує, й ніякі людські пристрасті не в силі змінити його ходи.
Філософія фаталізму заспокоювала Розумовського. А зрештою, хіба він довго дивувався з того неймовірно щасливого випадку, коли його, лемешівського пастуха, понесла доля по європейських вершинах і дала йому знання, владу й становище? То нема чого дивуватися сьогодні, що багато втрачено, що не хтось інший, а саме його колишній гувернер Теплов так вигадливо помстився за те, що з волі гетьмана не побував на коронації Катерини. Чи вважав би Розумовський якоюсь надзвичайною подією те, коли б його здібний і вивчений син Андрій успадкував по ньому булаву? Ні. То для чого сушити свою душу жалем, що цього не сталося? Як мало статися, так сталося. Катерина замінила йому звання гетьмана фельдмаршальським, і, видно, мусило так бути, що парадну зустріч фельдмаршалові вчинив той же статс–секретар Теплов, що при всіх чиновниках розцілував його, вітаючи з підвищенням у чині. Розумовський навіть розчулився тоді, лише той грубіян Гришка Орлов зіпсував урочистість віршем із Євангелії…
— Лобза его же предаде… — повторив уголос Розумовський іронічне резюме Орлова, і Полетика, заколисаний їздою, розплющив очі.
— Ви щось сказали?
— Ні, нічого. Я сам до себе… Дрімайте, Григорію Андрійовичу, дорога довга.
У Полетики знову склепилися повіки, і фельдмаршал далі залишився сам на сам зі своїми думками.
…Уляна і Павло вінчалися у церкві Святого Афанасія на Мгарській горі перед Сисоєвим іконостасом. "Чому обличчя святих не святі? — думала Уляна, присягаючись бути вірною Павлові до смерті. — І чому вони такі сумні на моєму святі?" — "Чи встигнеш ти пожерти все, що витворили людські руки? — думав Павло, дивлячись на роззявлену пащу змія. — А може, впору зітнуть тобі голову ще не зачаті нині звитяжці?"
…Розумовський бажав самотності, та плин думок уже порушився, і йому спотребилося розмовляти, а що були вони з Полетикою давні знайомі та ще й ровесники — обом за сорок, — то особливих пардонів не конче треба було просити.
— Григорію Андрійовичу, прокиньтеся. Он уже й Україна. Краса яка, погляньте… А ви знаєте, мені недавно пропонували випити за чесних людей, і я відмовився. Скажіть мені, чи, взагалі, є чесні люди? Вибачте, так не можна ставити питання. Ви перекладали колись працю Ксенофонта10 про виправдання Сократа перед суддями. Скажіть–но, чи визнаєте ви за філософом рацію у тій його тезі, де він твердить, ніби талант завжди йде в парі з чесністю?
— Цілком. Бо всі вважають себе чесними. Я ще не зустрічав людей, які б не виправдовували своїх вчинків. Це роблять філософи, злодії, кати, політики — всі вони мають свій рівень таланту і своє трактування порядності.