Ермітаж справді ефектний. Орлови від нього в захваті. Бо не бачили Версаля. Катерина також не бачила резиденції французьких королів і тому запросила з Франції архітектора Деламота, щоб він збудував для неї куточок у стилі палаців Людовіка XV. В ермітажі три зали і збоку — зимовий сад, огріваний підземними печами. Тут цілорічно зеленіють дерева, щебечуть птахи й буяють квіти. Пишно! В залах на стінах висять картини, закуплені з колекцій генерал–ад’ютанта французького короля барона Тьєра і графа Анрі Брюля — міністра саксонського короля Августа. Тут — "Різдво Христове" Мурільйо, "Богоматір" Рубенса, "Даная" Рембрандта. А поряд примітивні гобелени: амурчик стріляє з лука просто в серце цукеркової дами; собака бреше на строкатого папугу. Стіни оббиті пурпуровим шовком — бере за очі, барокові карнизи позолочені. На інкрустованій черепашачим панциром комоді — статуя безрукої Афродіти, яку Петро І виміняв у Папи Римського за мощі святої Бригітти, і поряд майолікова красуня, що сперлася підборіддям на долоню. А за вікном — розбита вулиця, розриті береги Неви й обдерті, заболочені козаки. Багатство і злидні, пишнота і несмак, мистецтво і примітив… Усі захоплені ермітажем, називають двір Катерини маленьким Версалем, один лише Розумовський бачить, що цей "Версаль" скопійований художником, якому бракувало фарб. Але до іншого екс–гетьманові не вступити, батуринського не добудувати, а сюди ще впускають, тож продовжуй гру, Кириле Григоровичу.
Дійсний камергер Григорій Орлов уже йшов ва–банк і програв: Катерина відмовилася з ним повінчатися. Він, як і колишній гетьман, сягнув по надто великого шматка. Розумовський забажав спадкового гетьманства, Григорій Орлов — царства.
А матінка–цариця щедра, та до міри.
Досить сміливо і вправно кидає свої перші карти камер–юнкер Потьомкін. Цього б ще можна спинити, якби не підозріла прихильність до нього самої цариці. Вона дозволяє йому підглядати в карти, розмовляти московською і — світ наклепами повний — кажуть, ще дещо… Розв’язного камер–юнкера імператриця хіба що стримує кокетливим параграфом статуту ермітажу: "Бути веселим, але нічого не розбивати, не руйнувати і не кусати" — і цим доводить до сказу Олексія Орлова.
Отже, хто дограє, хто грає, а хто входить до гри.
— Іду ва–банк!
Усі втупили очі в карти, чекають. Олексій Орлов не витримує врешті затяжної мовчанки, рвучко підводить голову й бачить, як Катерина душить у собі сміх. Потьомкін повторює ще раз голосом імператриці:
— Іду ва–банк!
Олексій почервонів. Він затиснув великого, мов кувалда, кулака, ще мить — і зведеться він над Гришиною головою… Румянцев і Розумовський сполохані, владний погляд Катерини гасить Олексіїв спалах. Потьомкін з байдужою міною на обличчі гризе нігті.
— Ну, ходіть, камер–юнкере, ходіть, — процідив крізь зуби Олексій. — Тільки вже від себе, а не від імені її величності.
Кинули карти. Одна, друга, третя… Потьомкін зовсім спокійний, наче йому байдуже — виграє чи програє, Олексій Орлов кидає останню карту.
— Банк Орлова! — скрикує Румянцев, усі мило усміхаються, Розумовський береться тасувати карти.
— Чи не зволите, Григорію Олександровичу, зіграти зі мною у більярд? — підвівся Орлов, згортаючи асигнації. — Там ви зможете розмовляти власним голосом.
— З охотою, ваша світлосте, — прийняв виклика Потьомкін, застібнув чорного оксамитового каптана і виструнчився перед Орловим.
Обидва розкланялися, цариця провела їх поглядом, а коли суперники зникли за портьєрами, у поле її зору увійшла картина Рембрандта "Даная". Розкішна, оголена, лежить і приймає Зевса, що сходить до неї золотим дощем. Молодого, гостроокого, поривного, грубого, бурхливого, гарячого, буйногривого Зевса…
Катерина сягнула рукою по срібного дзвоника, дзеленькнула, увійшов лакей.
— Вина!
Лакей миттю вертається, тримаючи в руках тацю з келихами, а очі цариці все ще не можуть відірватися від картини, врешті вона бере келиха і пильно позирає на сенаторів.
— Мені, панове, цієї миті спало на думку, чи не слід було б у моєму "Наказі" вмістити параграфа, що заборонив би ябеду — це ганебне заняття деяких людей.
Григорій Орлов глипнув на двері, якими вийшли до більярдної його брат і Потьомкін. Він зрозумів, на кого натякає цариця.
— Росія повинна стати освіченою країною, зразком для всього світу. Ви знаєте, що написав мені Вольтер, коли я закупила в Дідро бібліотеку? Повторю буквально його слова: "Хто міг уявити п’ятдесят років тому, що прийде час, коли скіфи так щедро винагороджуватимуть французьких філософів, з якими так негідно поводяться у нас…"
"Чи Вольтер знає, — подумав Розумовський, — що великий Ломоносов перед самою смертю, вже за нашої матінки, тупцював у почекальні Теплова, домагаючись посади старшого радника з оплатою тисяча вісімсот карбованців на рік?.. З якими так негідно поводяться у нас…"
— А ябеда, — продовжувала Катерина, — на перший погляд невинне, проте велике зло. Воно сіє між людьми недовіру, замкнутість. Я хочу бачити свою державу дружнім товариством працьовитих вдоволених розумних людей. І чесних. Вип’ємо, панове, за чесних громадян!
Сенатори повставали, підняли келихи. Тільки Розумовський не взяв чари.
— Чому ви не доброзичите чесним людям, графе? — брови імператриці збіглися до перенісся.
— Боюся, мор буде, — відказав Розумовський.
— Ваша дотепність не завжди доречна. Випийте, випийте… Кандіде.
Розумовський узяв келиха і вихилив одним духом.
— Дозвольте ретируватися, ваша величносте, — сказав і розкланявся.
— Екс–гетьман не в собі, — кинув услід Розумовському Румянцев.
— Присядьте, панове, — запросила Катерина, — поговоримо про справи. Як вам ведеться, Петре Олександровичу, в Малоросії? Знайшли спільну мову з тим норовистим людом?
— Ваша імператорська величносте, — відповів Румянцев, кланяючись, — ви мій терплячий характер зволите знати… Але увійдіть у моє становище. Ось для прикладу. Як тільки дійшло до виборів депутатів, то старшинство козацьке враз закричало, навіть члени Малоросійської колегії — генеральний обозний Кочубей і осавул Журавка, — щоб їм права і вольності затвердити, побори скасувати, царське військо вивести. Дивно: та невелика жменька людей вважає, що вони якісь інші, що нема за них сильніших, ні розумніших, що нема ніде свободи, токмо в них. Чого хочуть, не розумію. Адже і плату, і мундир, і амуніцію з казни отримують. Ні, їм привілеї дай! Непогано було б встановити комісію, яка б вивчила малоросійські непорядки і припинила ті фальшиві республіканські настрої. Я зі свого боку взяв тон начальницький і примусив їх замовкнути, розтовкмачивши, що від них потрібні депутати так само, як від інших провінцій.