Глухо в казематі. А хтось водно підступно нашіптує й нашіптує голосом доброї неньки:
"Покинь дерзання, покинь життя… Одягнися в темряву… Одягнися в темряву… одягнися в темряву…"
Розділ сьомий
Петербурзька весна 1767 року була запізніла й розкисла. Двірцева набережна розбейкалася калюжами, царський палац загруз серед боліт, набубнявіла водами Нева розмивала глеюваті береги й шарпала плавучий міст, встелений роз’їждженими дошками, загрожуючи зірвати його. Міст і берег Неви з боку Двірцевої набережної рятували якісь люди — по коліна в болоті, чорні, перемерзлі, лахмітні.
А за голубими стінами палацу, відірвавшись від державних справ, у сотий раз обговоривши царициного "Наказа" для Комісії, що має відбутися вліті у Москві, уп’ятдесяте переглянувши списки депутатів від різних губерній, провінцій і станів, власть імущі грають у карти.
У нововлаштованому затишному куточку — ермітажі — триває партія рокамболю. Гравці зосереджені, голови схилилися над картами, їм зараз нелегко: в банку чимало грошей, а вгадати важко, що краще — виграти чи програти. Можна виграти й здобути золото та поблажливість цариці, можна виграти й наразитися на її скритний гнів, можна програти й заробити дрібку ласки, а можна програти все. Ще ж бо не розгадана таємниця настрою повелителів.
Тому важко людям, обтяженим державними справами, відпочивати в приміщенні ермітажу за партією рокамболю.
Напружену тишу розриває грудний жіночий голос:
— Іду ва–банк!
Поперечний шрам на обличчі Олексія Орлова — давній слід від гусарської шаблі під час бійки в шинку — сіпається, проте він не підводить з–над карт очей, щоб не виявити свого невдоволення самовпевненістю цариці. А втім, її величність звикла йти ва–банк: досі вона вигравала. Першим був Петро III, другим — нещасний Мирович, третім — Кирило Розумовський, четвертим… Поки що їй програли всі, і тепер самовладна цариця розпочала партію зі своїми сановниками, французькими просвітителями й королями, не питаючи ні в кого порад. У Петербурзі й Варшаві, Стамбулі й Бахчисараї, Парижі й Берліні триває цікава партія рокамболю!
Але нині… Нині її величність просто відпочиває серед свого улюбленого товариства. Проте партнери чомусь мовчать, ніхто не підводить очей.
Олексія Орлова діймає чортівська охота виграти хоча б тут. Будь–якою ціною — підгляданням, підміною карт, щоб тільки збити пиху цариці, якій вони, Орлови, дарували престола. Отак кинути переможно карти, згорнути зі столу гроші, підвестися й розкланятися: "Покірно дякую за компанію". Та ба… Не зробить він цього. Таке можна дозволити собі вдома, у картярському клубі, в касино, тільки не в царициних апартаментах.
В ермітажі рокамболь особливий. Тут не в пошані гроші й азарт. Тут дипломатія. Тут люди йдуть ва–банк або з упертості, або з безвихіддя. Тут кожен свого часу мусить йти ва–банк.
Готується до великої гри президент Малоросійської колегії Петро Олександрович Румянцев. Фаворит долі, він ціле своє життя грав зажмуром, поки не спіткнувся й не переконався, що сліпі в карти не грають. У чотирнадцять років Румянцев був уже членом московського посольства в Берліні, у дев’ятнадцять отримав звання полковника, за Петра III став генерал–аншефом і головнокомандувачем армії, а за Катерини почав летіти стрімголов з усіх посад і мусив з відчаю іти ва–банк — подати у відставку. Проте виграв: її величність злякалася несподіваного виклику, запросила його до Царського Села, і після трьох днів відсутності в Петербурзі він вернувся, осипаний ласкою і грішми.
Румянцев готується до великої гри, він має намір стати володарем півдня імперії, тому сьогодні не буде псувати настрою імператриці, а собі шансів. Петро Олександрович мовчки дивиться у карти і чекає. Хай вона втішиться. Він заграє за великим рахунком пізніше. Поки що в нього клопоти з Малоросією. І аж тоді, коли цариця буде вдоволена його політичним хистом…
"Ласкою, ласкою, Петре Олександровичу… Цей народ скритно насторожений, старшини його лякають втратою прав і вольностей. Майте вовчого рота, але мусите мати й лисячого хвоста". Спробувала б ти, небого, ласкою упоратися з цим затятим людом. А втім, це фрази артистки, що грає ролю просвіченої монархині. До пори, до пори, ваша величносте… А я — без прелюдій. Відмовляються нести службу в карабінерних полках — до острогу, канчуками. Не допомагає — до відомства скарбової канцелярії, у кріпацтво! Ласкою… Вони навіть "Наказу" вашого не приймають: "У нас свої закони, і ніякої Комісії нам не треба". А з Батуринського полку подали чолобитну: "Дозвольте нам вільними голосами купно з Військом Запорізьким вибрати собі гетьмана". Ласкою! Я дав їм гетьмана… Автори тої безглуздої пропозиції вже відіслані хто до військового, хто до цивільного суду. Калнишевський світить покірними очима, а на нього донос прийшов: десь–то він на старшинській сходці сказав: "Нема чого нам на Румянцева сподіватися, треба писати листа султанові, а пікінерів, які зайдуть на Вольності, зустрічати як неприятелів". Донощика, старшину Савицького, допитували з тортурами, та свідків він назвати не міг: сам, видно, не був на козацькому колі; тож послано вже на Січ інформаторів, одного — з духовного стану; а цариці про цього доноса доповідати ще заскоро: сам спіймаю кошового на гарячому, тоді всі їхні "вольності" — до одної губернії. Спасибі, ваша величносте, за поради. Я вас здивую своєю власною методою. Опишу всю Малоросію від старого до дитини, від вола до курки і подам її вам, сумирну, мов на тарілці. А тоді піду ва–банк за великим рахунком.
Банк поверженого гетьмана Розумовського став дуже мізерний, але й він сидить ось тут і грає в рокамболя. Три роки тому програв Румянцеву Малоросію і чорно заздрить йому нині — ставному, сильному й упевненому. Кирило Григорович чує царициного виклика і теж не підводить голови. Він уже не прагне вигравати. Але йому треба продовжувати гру, щоб втримати у своєму банку багатство і право входу до царських салонів — за високий картярський стіл. Цариця в очі поглузувала з екс–гетьмана за його турне по Європі і залишилася до нього ласкавою. І цю ласку треба берегти. Нічого ж бо більше не має. Його козаки он вимуровують набережну Неви… Там холодно. А в батуринському палаці і в ермітажі затишно.