І все принишкло в домі... Дарину знетямлену підвели; пані Жмайлиха плаче перед образами; дівчата витирають очі — жаль бідної панночки — та й страшно, до чого тільки не додумається Жмайло? Старенька нянька хреститься і бурмоче щось дивне; всі тремтять, всі із жахом чекають останнього слова пана Жмайла. Тільки Дарина немов заледеніла — чого їй боятися тепер, чим її залякаєш? Тікати, тікати — тільки в цім порятунок! Вже й темна ніч розпросторилася над переляканими мешканцями, а в світлиці пана Жмайла лунають важкі грізні кроки. Припала пані Жмайлиха до замочної шпарини, боїться й дихнути: що робить розгніваний чоловік? Та замок міцно замкнено, в шпарині ключ, тяжко зітхнула пані й безнадійно почвалала порожніми покоями до тієї світлиці, де лежить її безталанна дочка. А в Жмайловій світлиці темно, лише дві тоненькі смужки місячного світла і відбиваються в блакитній криці старовинної зброї. Пан Жмайло тяжко крокує, брови насуплені, часом крізь зціплені зуби вилітають уривчасті вигуки: "Не піде... не піде... не така! Замурувати на смерть... — згасне рід!" І знову важке мовчання і глухий шум кроків. "Позбутися його... позбутися... молода... забуде..." Але раптом очі його зблиснули злим вогником: зупинився, як укопаний, ударив себе рукою по лобі і... злісно, радісно зареготав... Місяць сховався за хмару, зі старовинної вежі, ніби у відповідь на його регіт, тричі прокричав пугач: "поховав, поховав, поховав!"
Настав ранок. Жмайло вийшов із світлиці до жінки. Пані Жмайлиха завмерла, вона боялася звести очі на чоловіка, вона боялася прочитати в них безжальне рішення. Проте Жмайло спритно поцілував їй руку. Пані підвела очі. — "Що ти, що ти?" — "Як це — що? День добрий, пані!" — "Що це з тобою?" — "Нічого, гукни Дарину!" — "Ой, ти щось намислив! Пожалій, пане!" — вона простягла до нього руки. — "Нічого не задумав поганого: просто хочу побачити дочку!" Пан Жмайло розпушив вуса й присів на ДЗИҐЛИК. — "То ж поспіши!" Пані кинулася: за хвилину привели Дарину. Вона зупинилася в дверях і притулилася головою до стіни. Що сталося з нею протягом ночі! Лице прозоре, під очима чорні кола. "Гм! — вимовив Жмайло, глянувши на дочку, — то підійди до мене!" Дарина не повірила власним вухам. В голосі старого звучала незвична ласкава нота.
"То подивися на мене! — він навіть ніжно провів долонею по доньчиній щоці, — чого боїшся?"
"Слухай, дочко, не ворог я тобі; коли вже ти так затялась, то я, мабуть, погоджусь..." Всі ахнули, Дарина впала навколішки перед батьком, схопила його руки, з її очей полилися сльози; пані Жмайлиха щасливо усміхалася, хотя очі її вкрилися пеленою, але то були теплі, щасливі сльози, в яких потонули тяжкі зітхання...
"Так, — продовжив Жмайло, — я нікому не бороню шукати твоєї руки, хто б він не був — друг чи недруг, та тільки дістанешся ти найхоробрішому лицарю. Нехай твій Роман заслужить такої честі. То як — ти задоволена?" — "Тату, тату..." Дарина пильно подивилася на батька — ласкаво посміхалися його очі... але в їхній глибині відчула щось недобре...
І ось засилає пан Жмайло по всіх усюдах гінців: "починаю, мовляв, велику війну, і хто хоче замати руку моєї доньки, тих запрошую до походу". Прибув посол і до пана Романа. "Вибач мені, пане, що круто з тобою повівся; що поробиш — така моя вдача, та час нам і замиритися! Хочеш, пане, мою дочку взяти — то я не проти, та тільки дав собі лицарське слово: дістанеться вона тому, хто найхоробріший серед козаків; прошу пристати до нашої бойової дружини".
Зрадів і здивувався пан Роман. Добре, добре, можна і в похід вирушити! Завоюємо собі щастя! Добудемо Дари-нової руки! А що саме так буде — він не сумнівається, чи хтось здатний з ним позмагатися? Ось тільки розлука... але ж хутко повернемося, і тоді вже назовсім... назавжди... Нетерпляче підганяє пан Роман батька свого до походу.
Віщує Дарині щось серце, сняться недобрі сни... Але настає останній вечір перед походом. Давить туга Дарину, нудьга смокче серце, передчуває горе, а надія шепоче; нехай повернеться з походу мій найхоробріший і найславніший, почнуть думи складати про його подвиги, пісні співати, сам батько визнає його за достойника і... а... тоді... тоді... але несподівано зиркне на неї батько, зазміїться на його губах переможна посмішка... і надія опускає крила, каменем падає, а серце заб'ється тоскно, ніби підстрелений птах.
Та якось воно буде, а сьогодні вона щаслива, сьогодні вона ще побачиться з Романом.
Сперлася Дарина на білий мур — дивиться очікувально вдалину; високий замок, внизу ледь помітна річка, як страшно коливається на ній сивий туман, а он десь далеко в'ється дорога з гори на гору — саме звідти має приїхати він... Щось шелеснуло в траві, Дарина швидко озирнулася. — Нічого страшного, то ящірка зблиснула на місяці яскравою спинкою і знову сховалася під камінь. А що робиться вдома? Замок спить, згасли всі вогні, тільки місяць перламутром відливає в скляних вікнах. Який похмурий замок, наче насуплений стариган! Скільки довелося їй витерпіти в цьому замку. Як багато горя за такий короткий час! Та слава Богу, минулося все, як важкий сон. А Романа все немає! І тоскно вдивляються в стуманілу далину очі... Чому ж він не їде? Чи не трапилося чогось? Господи, збережи і помилуй, не може він не приїхати, не може поїхати, не попрощавшися зі мною! Пролунав короткий тупіт. "Романе!" Дарина впала до нього на шию: — "Коханий мій, забери мене з собою; я не переживу тут без тебе. Я нудьгуватиму й сумуватиму, не знаючи, що з тобою! Романе, — вона притиснулася до нього щока до щоки, — коханчику мій, як я люблю тебе!"
Він цілував її коси, очі, вуста... "Ось як повернуся з перемогою, тоді й хвилини не чекатиму: візьму та й повезу тебе до свого замку... тоді вже ніхто не відбере моєї Даринки". — "Чи так воно буде, козаче мій, ох, не віри-ться мені, не бути нам разом!"
"Ні, Дарино, я серцем чую, що нас ніхто не роз'єднає. І клянуся тобі, Дарино, перед чистим небом і за свідка беру наше козаче сонце, — він показав на місяць, — що ніколи не покину тебе, і що б зі мною не трапилося, а приїду по тебе!" Щось зловісне вчулося Да-рині в цій клятві — їй стало не по собі. А час збігає — хвилина по хвилині. — "Час їхати! Благослови мене в щасливу путь!" Дарина здригнулася: "Уже?" Вона поклала руки йому на плечі.