"Коханий мій, куди ж ми їдемо?"
"До моєї домівки!"
"А де ж вона?"
"Там, недалеко".
Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем'яні гори — стрічкою в'ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; мелькають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?
"Романе, голубе мій, що з тобою?"
"А нічого".
"Кохаєш ти мене?"
"Чи я кохаю?" — Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям...
Тиха, мертва ніч; місяць світить; кінь безшумно ступає, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу — широка пряма просіка, чорні дерева, місяця не видко за ними... тихо в лісі... Подивиться Дарина на Романа і — моторошно їй від цієї тиші.
"Де ж твоя хата?"
"Ось там, уже недалеко".
Ні шелесту, ні звуку, ні пісні... Поминули гору, а шлях усе в'ється. Навколо безлюдний степ... Віддалік блиснув Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина в Романа: "Коханий мій, чи скоро твоя хата?" Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку: "Ось — зараз прибудемо!" Серце занило в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і ніби тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд — розчахнута величезна могила.
Глянула Дарина — і все зрозуміла. Нажахана, вона стрибнула з коня і впала на паперть. "Ось воно що! О Боже, Боже, врятуй мене!" Вона заридала й заломила руки. Дивиться на неї Роман сумним поглядом. "Так ось як ти мене кохала??! — Голос його знуджений і докірливий. — Невже ти боїшся свого Романа, невже ти боїшся смерті?" Але Дарина все плаче й ломить руки. — "Ти не бійся, ми не помремо ніколи: наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця... Ти ж бачиш, — моє кохання не дозволило мені вмерти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе". Але Дарина все плаче й ломить руки. І знову Роман умовляє її: "Іди до мене! — голос тремтить у неземному благанні. — Дай мені покою, дай мені щастя!"
Кінь, опустивши голову, тихо зійшов до могили.
"Бачиш, Дарино, кінь-друзяка і той не кинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?" Та Дарина все ридає й заломлює руки.
"Дарино, ми тільки вдень лежатимемо, поки гомонять люди, але як тільки зайде сонце і срібний обідок місяця виокреслиться в небі, — тоді розкриється наша могила і ми знову вийдемо на землю".
А місяць уже блідне; дмухнув ранковий вітерець, потягло вологістю, пролетіла зграйка куликів. Зарум'яні-лося на сході.
З відчаєм умовляє він Дарину: "Швидше, швидше, кохана моя, вже сонце близько!"
Вона надивляється в його променисті очі: скільки любові, скільки суму в них! — "Дарино! — однією ногою він ступив до могили. — Кохана моя!" Він блідне і ніби тане в повітрі...
"Єдина моя!" — дороге обличчя благально дивиться на неї, руки простягаються востаннє.
"Бери мене, Романе!" Вона кинулася до нього, він підхопив її на руки, в очах зблиснув колишній вогонь: "Моя Дарина, моя!"
Могила тихо закрилася й покрила обох. Десь далеко вдарив дзвін й, торжествуючи, випливло сонце... Звідтоді кожну ніч, щойно сонце закотиться за гору, а над землею пов'ється туманець та в чистій джерельній воді загойдається вечірня зоря, відкривається широка могила і виходять з неї Роман і Дарина; сядуть вони й пригорнуться, не бачені ніким, і ведуть між собою до світанку тихі ніжні бесіди. Тиша; тільки вітер підкрадеться, підслухає бесіду і перекаже верхівкам дерев, що діється на вершечку самотньої могили.
Так, то не струмки збігають зі скелі в урвище, то котяться сльози Романові й Даринчині; то не калина шумить — то їхні голоси ведуть тиху розмову. Так, то не скеля розділяє струмки, — то Даринчин батько-вбивця, обернувшись на каменюку, і по смерті хоче роз'єднати їх, але дівочі сльози все біжать і підмивають похмурий камінь — і настане час, коли впаде чорна брила і струмки поєднаються на все життя, назавжди...