Громика думав був послати у відповідь гірке слово, але отець Андрій перебив, він підняв Євангеліє в коштовній оправі і нетвердим голосом почав: "Братіє, в ім'я Господа Бога і животворної Трійці, молю вас, виженіть із сердець ваших князя помсти і зла та отверзіть їх для духа миру й злагоди. Христос заповідав нам не токмо прощати ворогів, але й молитися за них. Братіє! Кіє убо вразі єс-те?7 Ви сини однієї матері, одної неньки. Прадіди ваші сотворили гріх, навіщо ж правнукам його творити? Братіє! Возлюбите одне одного, до єдиномислія рухомі, і ло-бизанням зітріте злобительства жало. Та й вигукну я, під'явши руки горі: "Зійди, Господи, і виждь і одвідай виноград сей, його ж насади десниця Твоя!" — закінчив отець Андрій, його старечі очі зволожилися. Козаки теж утирали неслухняні очі, а глибоко зворушений пан Громика зробив перший крок назустріч панові Жмайлу. Але той стояв холодний, наче камінь, і в темних його очах не світилося нічого, окрім злості.
"Святе твоє слово, отче, та вмістити його може Бог, але не гріховна плоть наша... та й Христос не вибачив
Іуді! А хіба ж не Іудами були діди і прадіди пана Громи-ки? Чи не вони кували злість і проливали побратимову кров? Чи не вопить ця кров до помсти? Ні і ні! Мої предки перекинулися б у гробовищах, якби я порушив їхню клятву! Не буде моя дочка за споконвічним ворогом і не простягну я йому руку: не подобає-бо туру із звірюкою хижою бути разом!"
"Не ми Іуди, а твій прадід був Іудою й учинив Каїнів гріх!" — вигукнув Громика; забряжчали шаблі і невідомо як би скінчилося замирення, та до батька кинувся Роман, а до пана Жмайла батюшка. Сумні пішли гості із світлиці; Роман у сінях шепнув Олесі кілька слів.
Ех, пане Жмайле, пане Жмайле. Не розумно ти єси гадав: можеш наказати військові козацькому, можеш перемогти військо бусурманське, та не годен наказати доччиному серцю не любити, кого вона хоче. Ніхто не зумів вгамувати Даринчині сльози, а Олеся спромоглася: сказала одне слівце і Дарина, палко пригорнувши подругу, кинулася молитися до образів...
Ніч, тепла українська зоряна ніч. Між високих тополей визирає круторогий місяць. В глибині садка, біля двох зрослих тополей стоїть, обіпершись на високий білий мур, Дарина; з другого боку на коні сидить Роман. Дарина, обхопивши руками Романа й поклавши голову йому на плече, тихо, радісно плаче. "Ах, Романе, Романе! Дорогий мій, любий мій! Я вже не сподівалася тебе й побачити!"
"Горличко ти моя! Недобрий у тебе батько!"
"Недобрий, сердитий! Як твій тато просив, як батюшка говорив, лід розтанув би... а він..."
"Не любить він тебе, лише гординю свою тішить..."
"Бог із ним! Мати добра. А ти, мій милий?" — Дарина зашарілася і закрила обличчя білим рукавом і не договорила.
"Я? — спитав Роман і пригорнув її міцно до своїх грудей. — Я? Та немає в світі такого, що змогло б замінити тебе! Увесь світ віддам за тебе, не пошкодую й слави, і життя, і навіть волі козачої... А ти кохаєш мене, Дарино?"
"Чи ж кохаю тебе? — Вона поклала руки йому на плечі і відкинула назад голівку: світлії пасма волосся відкрили бліде личко. — Чуєш, Романе, — тут б'ється моє серце, в ньому — Роман, і ніякі погрози, ніякі муки не примусять мене викинути його із серця!" — "Щастя моє! Життя моє!" — Роман узяв обома руками голову Дарини і міцно прикипів вустами до її вуст...
Визирнув з-за тополей місяць і кинув на них ревнивий промінь.
"Але як бути, що робити? — стрепенувся козак: — Батько твій не погоджується на шлюб — а без тебе не маю жити на світі..."
"Не жити... — повторила зблідла Дарина, — нудьга, ох, яка нудьга! Краще сховатися від неї під кушир... у болото..."
"Так утічемо! Я все добро продам і кину цей край; підемо на Волинь, там знайдемо щастя, по-гетьманськи заживемо..."
"Я за тобою хоч на край світу! Тільки ж проклянуть... тяжко з батьківським прокляттям ходити по землі... Я в ногах у тата плазуватиму... сльозами змию долівку... може, змилується..."
"Бідна, бідна сирітка! Сподіваєшся! Можна й зачекати, та тільки не вийшло б на гірше?"
"Мати Божа не допустить! Вона послала заступника — тебе, і сама заступиться!.."
Не раз, не два бачаться Дарина й Роман.
Розділ V
Бачить пан Жмайло, що тане Дарина, сумуючи за Романом, і вирішив він будь-що видати доньку заміж: їдуть до них женихи, один по одному, один за другого пишніший, знатніший — з України, з Волині, з далекої Польщі. Захотів ти, пане Жмайле, присилувати до шлюбу доньку, та непросто це, не такої вдачі Дарина, недарма ж батькова донька!
Після тієї фатальної сутички не лишилися в Жмайлів і Олеся з батьками, вони покинули похмурий будинок і поспішили до своєї невеликої, зате веселої домівки. Морок і сум повністю заволоділи старовинним гніздовищем. Злоститься Жмайло, плаче пані Жмайлиха, тільки Дарина зберігає мовчанку — ні слова, тільки все блідне й блідне. І кипить злість в пана Жмайла.
"Слухай, жінко, — грізно мовив він до дружини, — довго дурітимеш?"
Пані Жмайлиха витерла очі хустиною: "Та я так... дитини шкода", — голос її тремтів. — "Чого це тобі шкода її? Набридли мені ваші бабські примхи, — завтра віддам її за машталіра, за чабана, за свинопаса!" — і пан Жмайло пристукнув ногою. У дверях з'явилася Дарина: вона була біліша за стіну і тихо тремтіла, лише очі поблискують з-під міцно зсунутих брів.
"Тату! — тихо, але твердо почала вона, — як не хочеш віддати мене за Романа, то не шматуй мого серця, відпусти до монастиря; все життя молитимусь за вас Богові і святій Панні". — "Що? — заревів Жмайло, — ти ще мене вчитимеш?! Кошеня! Сам знаю, що мені робити! Завтра підеш заміж, скручу, пов'яжу, а повінчаю — чуєш моє слово — завтра ж!" — "Батьку, змилуйся, не можу я... не піду я..." Дарина впала навколішки. "Схаменися! Чи ж я тобі не батько? Чи не вільний робити, що надумав?" — "Так, тату, ти породив мене, ти і над життям моїм пан. Так вихопи ж цю турецьку шаблю і вбий мене, але серця мого тобі не зломити ніколи... ніколи..." — Очі в пана Жмайла наллялися кров'ю, Дарина принишкла, пані Жмайлиха впала на коліна. — "Ось ти яка! А-а!" — він вихопив шаблю — клинок блиснув у повітрі й... — "Дитина, дитя... убий мене!" — пані кинулася Жмайлові до ніг. Він зціпив зуби, відкинув шаблю і, крутнувшись на закаблуках, важкими кроками вийшов із світлиці.