Мою тюрму, мої кайдани!
Створив він перед тим невеличкі побутові балади, повні глибокого сумного ліризму ("Не кидай матері!", "Чого ти ходиш на могилу" та "Ой, три шляхи широкії") й чудову дівочу сирітську пісню ("Ой, одна я, одна"). Написав маленьку баладу на історичному тлі – "За байраком байрак", у якій втілив у фантастично-романтичному образі трьох сот заклятих козаків, що їх рідна "земля не приймає", ідею вічної кари за злочин проти нації. Нарешті, дав своєму народові річ ("Мені однаково…"), слова якої:
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі,
і сьогодні ще гостро колють його сумління, а кінець переймає серця всіх, хто пережив трагедію "приспаної" й "окраденої" ворогами України, що, збудившися після довгого сну, не здолала втримати своєї волі:
…не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять лукаві і в огні
Її окраденую збудять…
Ох, не однаково мені!
Усі написані в "казематі" поезії вражають своїм особливим артизмом, які здивують кожного, хто звик дивитися на великі полотна якогось митця-маляра, його мініатюри.
Коли почав уже звикати "і до дверей на ключ замкнутих, і до решотки на вікні", 15 травня його знову покликали на допит, щоб звести з Андрузьким.
Цей 19-літній хлопець, наймолодший з усіх арештованих, найбільше з усіх інших говорив на допитах. Побачивши його переляк і переконавшись у його моральній нестійкості, ще після арешту в Києві його почали використовувати при допитах в університеті, і до рук петербурзьких жандармів попав він уже зовсім "готовий". Він один із арештованих не тільки оповів про те, що знав, а й "висвітлював" діяльність Братства й окремих його членів. Побачивши це, жандарми навіть дали йому змогу ознайомитися з забраними у братчиків матеріалами, що їх компрометували. У свідченнях Андрузького правда перемішалася з його суб’єктивними інтерпретаціями окремих фактів і навіть із фантазією.
Про Шевченка Андрузький особливо багато наговорив такого, що могло поетові дуже пошкодити. Була і правда, а були й його власні висновки із зроблених спостережень. Між іншим, Андрузький твердив, що Шевченко був у Братстві "непоміркованим представником української партії, що мала на меті відбудувати Гетьманщину, якщо можна окремо, якщо ні, то в Слов’янщині", що всіх монархістів називав "подлецами", що побуджував товариство до діяльнішої праці, що певні плани братчиків оживлялися, коли Шевченко з’являвся в Києві, що з українських гетьманів Шевченко "підносив Мазепу", що на вечорах у Костомарова він читав свої "пасквільні вірші" тощо.
Під час зводин, що тривали, як потім казав сам Андрузький, дві хвилини, жандарми прочитали Шевченкові ці свідчення Андрузького, і Шевченко встиг тільки змусити Андрузького признатися, що "висновок про належність Шевченка до Слов’янського Товариства він зробив тільки з того, що Шевченко був знайомий з усіма слов’яністами". Шевченко всі свідчення Андрузького відкинув, признаючись лише до того, що писав "зухвалі й бунтівничі вірші", хоч, як знаємо, до Братства й належав.
На зводини в той день повикликали й інших братчиків. Під час зводин Гулака з Костомаровим і Білозерським, які признавалися, що вони з Гулаком організували Товариство св. Кирила й Мефодія, Гулак залишився при першому свідченні, що нічого про це не знає. Це так обурило гр. Орлова, що він, тупочучи й кричачи, грозив Гулакові страшними карами. Нервового й хворого Костомарова ця сцена тяжко пригнобила. Вертаючись до камери поруч із Костомаровим, Шевченко підбадьорював приятеля, кажучи: "Не журись, Миколо: доведеться ще нам укупі жити", а перед зводинами з Андрузьким на слова якогось жандармського офіцера: "Бог милостивий, Тарасе Григоровичу: ви оправдаєтесь, і ось тоді вже заспіває ваша муза", Шевченко з гумором відповів: "Не який же чорт нас усіх сюди й заніс, як не ця бісова муза!", – і сам тримався спокійно, й інших старався підбадьорити.
У кінці травня жандармське слідство було закінчене, і гр. Орлов подав Миколі І "доклад" із висновками про роль кожного з обвинувачених, зазначаючи й ту кару, що їй, на його думку, треба кожного з них піддати. Про Шевченка написано було таке:
"…Цей мистець, замість того, щоб вічно плекати благоговійні почуття до осіб Авґустійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші найбільш бунтівничого змісту. У них він то плакав над вигаданим поневоленням і нещастям України, то проголошував славу гетьманського правління й давню вільність козацтва, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на Осіб Імператорського Дому, забуваючи в них особистих своїх доброчинців. Поза тим, що все заборонене притягає молодь і людей із слабим характером, Шевченко набув серед своїх друзів славу знаменитого українського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими [його] віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ці часи, і про можливість існування України як окремої держави.
З уваги на ту надзвичайну пошану, що її мали й особисто до Шевченка, і до його поетичних творів усі Україно-Слов’яністи, спочатку здавалося, що він міг бути, якщо не активною серед них особою, то знаряддям, яке хотіли вони використати для своїх задумів, але з одного боку ці задуми не були такі важливі, як це уявлялося на перший погляд, а з другого й Шевченко почав писати свої бунтівничі вірші ще від 1837 року, коли слов’янські ідеї не займали київських учених; так само й ціла справа доводить, що Шевченко не належав до Україно-Слов’янського Товариства і діяв окремо, захоплюючись власним зіпсуттям. Проте, з огляду на бунтівничий дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визнати його за одного з найважливіших злочинців".
З огляду "на міцну будову тіла", що її мав Шевченко, гр. Орлов пропонував цареві віддати поета на службу в війську – в далекому окремому Оренбурзькому Корпусі "з правом вислуги". Цар Микола власноручно дописав на докладі Орлова: "Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати".
30 травня гр. Орлов і ген. Дубельт, зібравши всіх братчиків в одній залі, оголосили їм царські присуди. Кара, визначена царем Шевченкові, була найтяжчою. Найтяжча по Шевченковій спіткала героя М. Гулака, що ні під якими загрозами не хотів нічого розповісти й прийняв на себе провину інших братчиків – його на три роки посаджено до каземату страшної Шліссельбурзької в’язниці, в повній ізоляції. Куліш, Костомаров і Навроцький, відсидівши свої терміни ув’язнення, мали виїхати на службу до визначених їм місцевостей, Білозерський – просто на службу до Петрозаводську, Андрузький і Посяда – кінчати університетську науку в Казані. Всім було заборонено перебувати на Україні. Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонено також літературну діяльність.