Жандарми приступили до ретельного студіювання Шевченкових творів. Передусім сам помічник шефа жандармів ген. Л. В. Дубельт переглянув уже друковані твори Шевченка. Він здивувався, як могла їх пропустити цензура, бо, докладно їх заналізувавши, прийшов до висновку, що Шевченко і в тих творах "все йде вибраним напрямком: невпинно нарікає на страждання України в сучасному її становищі: хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу козаків, закидає сучасному (українському) поколінню байдужість", а урядовці III Відділу занотували ще 10 квітня, що в забраних у Білозерського не друкованих віршах Шевченка "оповідається про страждання, пролиту кров, ланцюги, кнут, про Сибір тощо; вони повні ненависти до уряду і, мабуть, написані з тією самою метою посіяти в народі незадоволення з влади".
17 квітня офіцер поліції Ґрішков привіз до III Відділу Шевченка, і жандарми, зробивши того самого дня перший допит, наказали йому відповісти на письмі на поставлені запитання.
Шевченко, як і треба було сподіватися, повівся на допиті надзвичайно благородно, дуже розумно й обережно. Він категорично заперечив свою участь у товаристві св. Кирила й Мефодія, а тому залишив без відповіді й цілих 10 інших запитань, що стосувалися до товариства – літератури, знайденої у братчиків, їхніх намірів, проектів, оцінки ролі й діяльності кожного з них у Братстві тощо.
Відповідав лише на ті запитання, що торкалися його самого. Свої відносини з Костомаровим, Гулаком і Кулішем представив так, ніби з ними навіть рідко зустрічався, а про інших братчиків сказав, що їх дуже мало знає. Свідчення свої сам писав і з-під його пера не вийшло ні одного слова, що могло б когось хоч чим-небудь скомпрометувати. Свідчення про себе були дуже короткі, майже лаконічні. Запитання, що торкалися його самого, сформульовані були хитро й провокаційно. Жандарми передусім змусили його пригадати, що він був викуплений у поміщика за гроші царської родини, чого він не міг не ствердити, а 16 запитання сформулювали так:
"Які випадки довели Вас до такого нахабства, що ви писали найзухваліші вірші проти государя імператора, і до такої невдячності, що, поза величністю священної особи монарха, забули в ньому й авґустійшій родині його ваших особистих добродіїв, що так ніжно повелися при викупі вас із кріпацтва?"
Дуже мудро й дипломатично відповів на це Шевченко:
"Бувши ще в Петербурзі, скрізь чув я образи й вислови догани про царя і уряд. Повернувшись на Україну, почув я ще більше й гірше серед молодих і серед статичних людей; побачив я вбогість і страшне гноблення селян поміщиками, посесорами й економами-шляхтичами, і все це робилося й робиться іменем царя і уряду; всьому цьому я повірив і, забувши совість і страх Божий, наважився писати зухвалі речі проти мого найвищого добродія, чим довершив своє безумство".
Може раз у житті не піддався він тут голосові почуття. Занадто добре й так здавав собі справу з того, що нелегка кара загрожує йому за все, що викрито; знав і те, що цим реченням, у якому нещиро висловив самоосуд, нікого не згіршить, бо не могло бути й мови про прилюдний судовий процес. Написавши це, до певної міри рятував себе від найгірших можливостей, а вони були необмежені. Зробив це "притиснутий до муру", але в осуді української дійсності відважно ствердив правду: убогість селян і гноблення їх поміщиками "іменем царя і уряду".
Серед поставлених йому питань були ще два цікаві, і цікаві були відповіді на них поета. У першому (ч. 15) питалися його жандарми:
"З якою метою ви складали вірші, що можуть підбурювати українців проти наглого уряду; читали ці вірші й усякі пасквілі в товариствах друзів ваших і давали їм їх списувати? Чи не складали ви цих віршів для розповсюдження ідей таємного товариства і чи не надіялися приготувати цим повстання на Україні?"
На це Шевченко дав таку відповідь:
"Українцям подобалися мої вірші, і я складав і читав їх без усякої мети; списувати не давав, а був необережний, що не ховав". На друге запитання (ч. 18): "Чому друзі ваші так шанували ваші вірші, хоч вони позбавлені справжнього розуму і будь-якої краси; чи не вклонялися вони [друзі] вам швидше за ваші зухвальства та бунтівничі думки?" – Шевченко відповів: "Вірші мої подобалися, можливо, лише тому, що по-українському написані".
Після цього допиту йому на цілих три тижні дали спокій. У камерах було чисто, видно було вулиці з заґратованих вікон, а на харчування арештованих III Відділ не жалував грошей. Виконували навіть забаганки в’язнів – купували для них сметанку, сиґари, цигарки і навіть коньяк. Щодо цього, то Шевченко, як і всі його "соузники" не мав на що нарікати, але йому нудилося сидіти самому в окремій камері. Не мав ні що читати, ні що робити. Коли попросив книжок, йому принесли Біблію, що її так любив читати (свою власну, подаровану йому княжною Варварою, залишив десь на Україні). Попросив теж купити ватманського паперу, – мабуть, щось рисував. Почав писати поезії, коли саме – невідомо, але перед 19 травня мав уже шість написаних. 19 травня ввечорі побачив у вікно матір Костомарова, як вона йшла на побачення з сином. Під свіжим враженням від її пригнобленої постаті написав вірш "М. Костомарову", в якому розкрив усю красу своєї альтруїстичної вдачі й глибоке розуміння трагедії серця матері. Цей автобіографічний вірш-документ відтворює також і обстанову миколаївського каземату, і тогочасні настрої поета:
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних;
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували,
І часових переміняли,
Синємундирих часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи… І мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моїх кровавих тяжких сльоз, –
А їх чимало розлилось
На марне поле… Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!
І я згадав своє село.
Кого я там коли покинув?
І батько й мати в домовині…
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь: твоя, мій брате, мати
Чорніше чорної землі
Іде, з хреста неначе знята…
Молюся, Господи, молюсь!
Хвалить Тебе не перестану,
Що я ні з ким не поділю