Страшний присуд над собою Шевченко "вислухав із непорушним спокоєм" і навіть спромігся запитати Дубельта, чи вільно йому буде писати листи до знайомих, на що дістав позитивну відповідь. Оголошування присудів жандарми супроводили напучуваннями й запитаннями, чи засуджені признають слушність визначених їм кар, чи каються. Довелось витерпіти ще й цю моральну муку. Того ж самого дня Шевченка перевели до військового арешту, й тоді ж він написав там одну з найсильніших своїх речей – "Понад полем іде", цей свій marche funebre, цей страшний гімн вічному переможному походові смерти, зроджений очевидно роздумуванням над жахливим її біологічним законом. Грізна ритміка й музика цієї поезії найліпше ілюструє напруження нервів, що його він пережив того дня. Мабуть там же написав і цей, звернутий до братчиків вірш:
Чи ми ще зійдемося знову,
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любови
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так! Не наша мати,
А довелося поважати!
То воля Господа!… Годіть,
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого;
Свою Україну любіть,
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Не була це якась резиґнація, – у тяжких рефлексіях цього віршу відбилася лише свідомість страшної національної поразки. Значна частина найвидатнішої й активної української молоді, якщо не назавжди, то надовго була відірвана від можливості вести яку-будь працю над відродженням свого народу, над відбудовуванням його культурних багатств, над ширенням ідеї "братства і любови". Це була страшна катастрофа. Півтора року перед тим самотній, прикутий до місця хворобою в глухій полтавській закутині, кликав розпачливо до земляків:
Обніміте найменшого брата!
Зате потім цілий рік, від приїзду до Києва минулої весни аж до часу арешту, мав завжди радісну свідомість того, що знайшов гурт людей, які ту Україну справді люблять і найменшим братам справді розкрили обійми, для яких національна праця була виразно усталеною програмою життя. Сьогодні знав, що працю ту брутальною силою припинено. Бентежила його думка, що довго, а може й ніколи не настануть зміни, які дали б братчикам змогу "зійтися знову", знову спільно в одній лаві стати до тієї самої праці. У цей найстрашніший момент свого життя думав він не про себе, а про національну справу й про тих близьких йому, що для цієї справи працювали.
Ці дві поезії було першою відповіддю поета на царську заборону писати, та думки його були не про цього "земного судію" і виконавців його волі, а линули до Того Судії, з чиєї волі все діється –
То воля Господа!
Тяжко було ствердити, що та воля – "не наша мати". І скорбно звучав останній акорд пісні про смерть:
І мене не мине –
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить
І не пом’яне!
Кілька днів перед тим сказав це саме й іншими словами:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Мав надовго, може навіки, розлучитися з рідним краєм. На другий день його повезли на далеке заслання.
Наслідки справи кирило-мефодіївців
Панславізм кирило-мефодіївців
Щоб зрозуміти вповні, чому покоління молодої української інтеліґенції 1840-их років, що впивалося чаром Шевченкової національної музи, і "світильник" тої молоді, сам Шевченко, захопилися ідеєю панславізму, треба добре розібратися в цілому комплексі ідей, на той час живих і передових, та поглянути, як вони переломлювалися на українському ґрунті як могутні чинники національного відродження та формування нових соціальних поглядів.
Однією з основ ідеалістично-романтичної філософії, що її визнавали і Шевченко, і всі братчики, був "руссоїзм" – теорія Жана Жака Руссо про первісну чистоту людської природи, зіпсутої цивілізацією. Другою засадою їхнього світогляду була віра в те, що кожний народ має своє, від самого Бога усталене історичне призначення, свою власну світову місію. Віру цю проголошували численні видатні європейські філософи. Теорія Ж. Ж. Руссо викликала велике зацікавлення народним, тобто простонародним світоглядом, що відбивався передусім у народній творчості.
Уже в кінці XVIII століття німецький філософ Гердер, хрещений батько європейського романтизму, звернувся до вивчення світової народної поезії і прийшов до висновку, що саме у слов’янських народів, найменше зачеплених впливами цивілізації, народна поезія – найартистичніша, найбагатша. Гердер висловив думку про спеціальну світову місію слов’янських народів. Вивчення рідного минулого й народної творчості вченими всіх слов’янських народів ішло під знаком тоді ще ніким не запереченої віри у спільне походження всіх слов’ян, в існування праслов’янського пранароду. Вивчення слов’янських мов дало цій теорії поважні докази-підстави. Слідом за мовознавством ішло вивчення слов’янських звичаїв та національних громадських інституцій.
У світлі цих, не завжди справді наукових, студій минуле всіх слов’янських народів пастушої або хліборобської культури малювалося в надзвичайно привабливих фарбах моральної чистоти, а їх первісна політично-громадська організація – як ідеал, що був запереченням на деспотизмі й насильстві спертих державних організацій, до складу яких поневолені слов’янські народи належали. Турки ж, німці й отатарені, а потім німецьким духом просякнуті росіяни – три державні нації, що панували тоді над усіма слов’янськими народами, на думку ідеологів відродження окремих слов’янських народів, "нівечили чисту натуру слов’янську" своїх підданих слов’ян, бо накидали їм невластиві форми державно-політичного й громадського ладу.
Перші десятиліття XIX віку були добою потужного відродження підлеглих Туреччині й Австрії слов’янських народів. І т. зв. "ілліризм", тобто національно-визвольний сербський рух, і гігантські просто зусилля чехів – одних розтурчитися, а других рознімечитися – не могли не вплинути на уяву й на думки українських патріотів. Цілком натурально повстала в них думка використати слов’янську духову міць у боротьбі передусім із двома завойовницькими силами – московською і німецькою. Це випливало не лише з їхніх теоретично-філософських міркувань, але й з міркувань практично-політичних.