— Дядьку Шуро, вам вітання...
— Від кого?— автоматично запитав він.
— Вїд*Надії Василівни,— випалив я.— Я її зустрів на Пташиному ринку. А знаєте, що вона там робила?— Я зробив довгу паузу, щоб остаточно приголомшити дядька Шуру— Вона шукала собаку... породи чау-чау для своєї доньки!
Тої миті я замовк і мовчав довго-довго, але все ж таки перемовчати дядька Шуру не зміг. Відомо, в нього рідкісна витримка.
— Алло, дядьку Шуро!— вигукнув я.— Ви чуєте мене?
— Так, так,— відповів дядько Шура.
— По-моєму, Надії Василівні час повертатися,— сказав я.
— Ти гадаєш?— дуже поважно спитав дядько Шура.
— Авжеж,— відповів я натхненно.— ї це я беру на себе.
— Спасибі,— сказав дядько Шура й повісив трубку.
Коли ж я повернувся до них, вони сиділи на кухні й пили чай. Я почув їхню розмову й притишив крок.
— А ми підемо гуляти?— запитала Наташка.
— Підемо,— пролунав у відповідь голос дядька Шури.
— А коли?— не вгавала Наташка.
— Коли нам подзвонять.
— А якщо тобі ніколи не подзвонять?— сказала Наташка.
Цієї миті я з'явився в дверях, і дядько Шура, не відповівши Наташці, запросив мене до чаю. А я весь був у напрузі, в мене таке буває. У такі хвилини мені все вдається і на думку спадають найправильніші вирішення.
Я кинувся в кімнату, дістав з-під шафи давно забутого гумового крокодила й, надуваючи його на ходу, помчав у кухню. Я з'явився перед ними з крокодилом, як колись Надія Василівна. Вони обидва майже одночасно похлинулися чаєм, попри їхню знамениту родинну витримку. Я мало не впав од сміху.
— Навіщо ти його дістав? — неприязно запитала Наташка.
— Це ж найвеселіший крокодил у світі,— дотеп! но відповів я, надуваючи крокодила далі.
Я весь і досі тремтів од збудження, бо ж дядько Шура міг І не прийняти втручання в їхні внутрішні справи. Він міг гостро кинути: "Віднеси його на місце!"
Але він промовчав, налив мені чаю і, як завжди, поклав передо мною на тарілку кілька бутербродів. Він знав, що я "бутербродна душа", хоч він мене іноді примушував їсти й суп, який сам варив Наташці двічі на тиждень.
— Сідай,— сказав дядько Шура й непомітно підморгнув мені.
Отже, він мої дії схвалив і беззастережно прийняв у спільники. А я накрутив крокодила й пустив на підлогу, і він почав розтуляти й стуляти свою крокодилячу пащу.
Безглузда іграшка, а чомусь коли дивишся на неї, то смішно. Я перший не витримав і засміявся, потім засміявся дядько Шура. І раптом Наташка, сама невблаганна Наташка, теж усміхнулася, але одразу ж, щоб приховати це, нахилилася до чашки.
— Якщо він тобі не подобається,— сказав дядько Шура,— хай Борис його кому-небудь подарує.
Наташка не відповіла: вона захоплено пила чай.
— То я візьму його,— сказав я.
— Подароване не дарують,— раптом тихо промовила Наташка.
Це була вже маленька перемога. Тепер можна було рушати далі.
— Подумаєш, крокодил,— недбало сказав я.— Адже це не собака.
Дядько Шура поглянув на мене осудливо. Але я не відмовився від своїх слів, бо в мене в голові дозрів миттю новий план дій. Я надумав відвести Наташку до Петька. Той віддасть їй свою Реду. Дядько Шура повідомить про це Надію Василівну, і та повернеться. Вони помиряться з Наташкою. А тоді я все розповім Наташці, і вона поверне цьому роз-нещасному закоханому собаківнику Реду назад.
— Якби був собака...— зітхнула Наташка.
ї тоді я кинув їм головний, переможний козир.
— А він є,— сказав я.— Я його знайшов.
— Ні, справді? — вигукнула Наташка. Дядька Шуру ніби підкинуло. Він підбіг до мене,
навіщось плеснув міцно по плечу. Признатися, я ледве втримався на ногах. Потім він став радісно кружляти Наташку.
Він був щасливий і веселий. Він стрибав, як хлопчисько, як колишній щасливий дядько Шура.
— То розкажи, розкажи, як це сталося? — запитав дядько Шура, коли трохи заспокоївся.
— Як?.. "Хто шукає, той знайде завжди",— відповів я.— Ото я і знайшов. Тільки в Малюка тепер інше ім'я. Його звати Ред. І він звик до цього імені.— Я навмисне переробив жіноче ім'я Реда на чоловіче Ред.
— А вони його віддадуть? — злякано запитала Наташка.
— Звичайно,— сказав дядько Шура.— Неодмінно віддадуть. Ходімо по нього негайно.
Я перелякався: адже треба було про все це попередити Петька.
— Сьогодні не можна,— сказав я.— їх немає удома. Ми підемо завтра, я домовився.
— А завтра я не можу,— сказав дядько Шура.— В мене термінова робота.
— Нічого,— заспокоїв я його,— ми підемо з Наташкою. Можете на мене покластися.
Але раптом задзвонив телефон, дядько Шура швидко схопив трубку й почав захоплено кричати:
— Тут такі події!.. Нам треба негайно зустрітися! — Повісив трубку, вискочив у коридор і повернувся в пальті.— Я скоро... За півгодини!
Як він квапився! Ледве втрапив у рукава пальта.
Він так зрадів з мого повідомлення, він так радів з цього дзвінка! Якби насправді було так, як я розповів. Мені захотілося якнайшвидше втекти від Наташки.
— І я з вами,— сказав я.— Мені треба до міста.
— Ходімо,— сказав дядько Шура.
Він уже був на ходу, він ладен був утекти, щоб "когось" (відомо кого!) сповістити про щонайра-діснішу новину — знайшовся Малюк. Але Наташка перепинила його на цьому шляху.
— І я теж з тобою,— сказала вона.
— Як... зі мною? — Дядько Шура зніяковів.— Я ж повернуся за півгодини.— Попри свою витримку він весь час ніяковів.
— Ти обіцяв,— уперто сказала Наташка.
А я, натхнений своїм осяянням, відчуваючи, що саме треба робити, метко докинув:
— Підемо всі разом.
— Ну що ж,— рішуче мовив дядько Шура,— справді, чому нам не піти б разом?.. Одягайтеся! — А сам вийшов на сходову площадку й викликав ліфт.
І я вийшов слідом за ним, і ми стояли біля ліфта й чекали Наташку.
Один раз він у нетерпінні відчинив двері й попро-
сив Наташку поспішити. А вона вже була в пальті і й узувала ботики.
Прийшов ліфт, і дядько Шура гукнув:
— Наташо, швидше!.. Чого ти порпаєшся... Він не встиг докінчити фразу, бо на сходову площадку вийшла Наташка... без пальта і без ботиків.
— Що ж ти? — здивувався дядько Шура.
— Я не піду,— сказала Наташка.— Я передумала. Я чекатиму на тебе вдома,— і зачинила двері квартири.
Я ледве не заревів уголос. Мій план був такий близький до здійснення! І знову загинув.