Тоді я йому сказав, що це підло — розголошувати чужі таємниці і що він взагалі негідник! І додав: коли він зараз не облишить це, я його вдарю. Так і сказав. Грубо, звісно. А ще не можна забувати, що в цьому класі я новачок і всі, можна сказати, проти мене.
"Ну, спробуй",— відповів він і гордо склав руки на грудях.
Ми перелаювалися через увесь клас і, коли він вимовив: "Ну, спробуй",— то був, звісно, певен, що я своєї погрози не здійсню. А я пройшов до нього, при цьому я рухався надзвичайно легкою хо— ' дою, ніби прямував на приємне побачення, уважно подивився в його колишнє миле пташине обличчя, здійняв руку для удару і... не вдарив! Замість цього я усміхнувся й поплескав його по плечу. А він не чекав цього й здригнувся, наче від удару.
Якби я його вдарив, він, мабуть, не так розлютувався б, а тоді просто знавіснів. Він звелів: "Хлопці, хапай його!"— і разом з дружками накинувся на мене, коли я стояв до них уже спиною.
Вони скрутили мені руки, повалили на підлогу й сіли на ноги. Але цього йому здалося замало, і він вигукнув: "Давайте його роздягнемо!" Йому теж хотілося мене принизити.
Вони стягнули з мене сорочку, штани й черевики. А в цей час у клас зайшла літераторка. Вона мало не впала від обурення. Я її розумію, я сам на її місці впав би. Вона ж не знала, як усе сталося.
— Геть,— закричала вона.— Зараз же!..
Я підхопив свої речі і як був, у трусах, у майці та в одній шкарпетці, кинувся до дверей. "Щоденник!" — зупинила вона мене. Тоді я забився в куток і хотів швидко одягтися, перш ніж принести їй щоденник, але вона не дала мені цього зробити.
"Ні,— сказала вона.— Так і стій перед дівчатками!.."
Коли я в убиральні одягався, то мене бив дрож.
> Після цього я й вирішив не ходити більше до школи й провалявся біля телевізора три дні.
Перші два дні Наташка намагалася прорватися до мене, але я її не пускав. Проте на третій день вона, мабуть, не витримала — й передо мною з'явився дядько Шура. Він запитав, як мої справи, чого це мене не видно і чи не захворів я. Між іншим запитав про школу. Зрозуміло, це була Натащина робота: мабуть, принесла зі школи на хвості. Я йому широ відповів, що ця школа мені не до вподоби. Він, як завжди, був лаконічний, він тільки сказав: "Прикро"— і далі нічого. А наступного дня мені подзвонив Сашко й закликав мене до старої школи. І я пішов, і всі мені були раді. А колишні первачки мало не збожеволіли з радощів. Я обійшов усі шкільні закапелки, наговорився з давніми знайомими, був цілком щасливий. Але дивна річ: я відчував, що це вже не моє, і повертатися сюди мені не хотілося, і це привело мене в такий стан, що наступного ранку я попрямував до своєї нової школи.
І тільки зовсім недавно я довідався, що Сашків дзвінок улаштував дядько Шура. Оце друг! Не кричав, не бив себе кулаком у груди, а допоміг. Не те що я.
Раптом у моїй голові склалася найпростіша формула для дій. Якщо Надія Василівна любить Наташку, то чому б Наташці не полюбити Надію Василівну?
Наташка закінчила підмітати підлогу, дістала з шафи стару, позабуту скатерть і сказала: — Борю, допоможи мені постелити скатерть. Від цих слів, від того, що вона дістала скатерть, яку так любила Надія Василівна, мене просто викинуло з крісла, наче з катапульти. "Ого!— подумав я.— Здається, можна діяти!"
Ми розстелили скатерть і тепер стояли з різних боків стола одне проти одного.
Майже одночасно мн підвели голови від рожевої поверхні скатерті, і наші очі зіткнулися, і Наташка здогадалася, про кого я думаю. Тому що вона сама думала про Надію Василівну.
— Ти змінилася останнім часом,— сказав я.— Очі в тебе стомлені.
— Уроків багато задають,— відповіла Наташка І відвернулася.
— Атож,— сказав я.— Це тобі не перший клас.— І наважився:— Слухай, я давно хотів з тобою порадитися...— Недбало так промовив, а в самого все всередині напружилось.— От жило троє людей... А потім роз'їхалися. Двом від цього погано, а одному добре... Що в такому випадку робити?.. Як учинити?
Я повернувся до неї спиною, щоб сісти в крісло, а коли обернувся, її у кімнаті не було. Незабаром вона прийшла, несучи в руках глечик з квітами. Поставила його на стіл, і в кімнаті стало зовсім як колись.
— Рожеві квіти на рожевому,— сказав я, як колись говорила Надія Василівна.
— Ось прийде тато,— сказала Наташка, не звертаючи уваги на мої слова,— а в мене чистота.
— Наташко,— сказав я,— а чому ти мені нічого не відповіла?
Наташка промовчала.
Я тяжко зітхнув.
— "Немає нічого гіршого за самозакохану юність,— сказав я словами тьоті Олі.— Усе-бо вони знають, усе розуміють, до всього лізуть, усе вирішують і тому б'ють дуже боляче".
Наташка нічого fie встигла відповісти, тому що грюкнули вхідні двері й пролунав голос дядька Шури.
— На-та-шо!
Наташка, не відгукуючись, схопила мене за руку й втягнула в свою кімнату, щільно причинивши за собою двері. Це була її улюблена гра: вона ховалася від дядька Шури, а той довго її шукав. Але цього разу нічого такого не відбулося.
Ми почули, як дядько Шура ввійшов у першу кімнату, на мить зупинився, а потім швидко її перетнув, рвучко відчинив двері, побачив нас... і усмішка сповзла з його обличчя.
— Драстуйте, дядьку Шуро,— сказав я.
Він був так чимось роздосадуваний, що навіть не відповів мені.
— Ти сама все прибрала?— спитав він у Наташки.
— Так,— відповіла Наташка.
І тоді я здогадався, що йому спало на думку, коли він побачив прибрану кімнату.
— Тату, еге ж гарні квіти? — запитала Наташка.
— Дуже,— відповів дядько Шура і знову, зрозуміло, подумав про Надію Василівну.
Все тут нагадувало про неї: скатерть, квіти, На-тащина віолончель, кинута на шафу. А в мене в голові зовсім недоречно залунала пісенька, яку ми вчотирьох виспівували, і я ледве стримався, щоб її не заспівати.
— Мені хто-небудь дзвонив?— спитав дядько Шура, зняв трубку телефону й нетерпляче постукав по важелю:— Телефон зіпсувався, чи що?
І тої миті я вирішив, що непогано було б порозмовляти з дядьком Шурою без свідків і дещо йому сповістити, щоб піднести настрій.
— Зараз я вам подзвоню, щоб перевірити,— сказав я.
Вискочив з кімнати, вбіг у свою квартиру, набрав номер телефону і, коли почув голос дядька Шури, сказав: