— Борю,— сказала вона,— а ти виріс.
Я усміхнувся її кмітливості. Як я сам не здогадався! Ось, виявилося, чому і вона, і дядько Шура стали останнім часом менші зростом. Це я витягнувся! Отже, я ступив іще крок уперед, отже, видряпався цією важкою, але чистою драбиною ще на одну сходинку.
А Наташка не озирнулася. Вона як тицьнулась у Надію Василівну обличчям, так і стояла не поворухнувшись. Можливо, складала казку, в якій мачуха була не лютою, а доброю. Вродливою, доброю й надзвичайно розумною, як Надія Василівна.
Я опустив руку в кишеню, захопив там одну річ, надійно сховав її у кулак, простягнув Надії Василівні й розтулив пальці. На моїй долоні лежав, тьмяно виблискуючи, той самий морський золочений ґудзик, якого Надія Василівна відірвала від свого пальта під час нашої розмови біля метро.
Вона взяла його, знов усміхнулася, і кутики її губів звелися трошки вище, і усмішка набула таєм-ниче-щасливого виразу.
— Ну гаразд, друже мій,— сказала вона На-ташці.— Давай заспокоїмося. А то в мене урок.
— А можна, я посиджу в тебе на уроці? — запитала Наташка.
— Авжеж,— відповіла Надія Василівна.
Так, справді, мені тут більше нічого було робити... Але мені однаково було весело, я радів, бо знову відвоював собі право бути другом Надії Василівни.
А що може бути краще в житті, як добрий, надзвичайно розумний друг?
Я повільно, не кваплячись, ішов униз широкими. шкільними сходами під звуки різних музичних інструментів* які виникали й зникали, мов голоси в лісі.
Так я дістався до першого поверху, зупинився біля телефону-автомата, подзвонив дядькові Шу-рі на роботу й сказав, згадуючи неговіркого мисливця Попова:
— Збандуто говорить. Усе гаразд.
— Що гаразд? — не зрозумів дядько Шура.— Привели Малюка?
— Ні. Я відвів Наташку до Надії Василівни,— і замовк.
— Алло, алло! — закричав дядько Шура.— Борисе, де ти зник?
— Я тут,— відповів я.
Мабуть, це була моя перша і остання перемога над витримкою дядька Шури, але він одразу ж узяв себе в руки, і наша розмова закінчилася зовні спокійно. Якби я не був Поповим, то я вимовив би ще сто слів про те, як вів Наташку до Надії Василівни, як умирав од страху і як вони кинулися одна одній у обійми. Але я був стриманим, мовчазним мисливцем Поповим.
— Перекажи моїм, що я трохи затримаюся,— сказав дядько Шура.
Я повісив трубку, відчинив парадні двері й вийшов на ґанок.
Увесь світ постав передо мною в новому, досконалому вигляді, бо він досконалий для людини тільки тієї миті, сказала б тьотя Оля, коли людина сама наближається до досконалості. Проте тьотя Оля цього не говорила, це вигадав я, її не найвдаліший учень.
І раптом мене понесло. Мимо власної, волі я побіг... Немовби в мене була якась нова термінова справа. Я біг, біг повз будинки, перетинаючися з зустрічними машинами, поки побачив перехожого.
— Драстуйте,— сказав я йому, пошукав рукою на голові кепочку й трохи підніс її на знак найви-
щої поваги до незнайомця. І, заспокоєний, пішов далі своїм шляхом. Який-то він буде?
"У вибоїнах, у вибоїнах,— як говорить моя дорога тьотя Оля, всесвітньовідома віщунка, не позбавлена педагогічного чуття.— У вибоїнах, але життя все-таки чудове, треба йти вперед!"