— Де ці звірі, ваші вороги? — спитав я.
— Он вони лежать, сер.— І він показав у гущавину. [266] — У мене серце завмирає від страху, що вони вас побачать і почують нашу розмову, бо тоді вони всіх кас уб'ють.
__ Чи є в них рушниці? — спитав я.
— Тільки дві,-відповів він,-та одну вони кинули в баркасі.
— Чудово,— сказав я.— Здайтеся ж тепер на мене. Здається, вони міцно заснули; нам було б дуже легко перебити їх усіх, але, може, краще буде забрати їх у полон.
На це капітан сказав, що між цими людьми є два одчайдушні негідники, і помилувати їх було б небезпечно. Але якщо позбутись цих двох, то решта, він певен, вернеться до своїх обов'язків. Я попросив сказати, які вони; він відповів, що на такій відстані не можна вказати їх, але цілком віддає себе в моє розпорядження і виконає всі мої накази.
— Гаразд,— сказав я,— відійдемо насамперед трохи далі, щоб вони не бачили й не чули нас та не прокинулись, і вирішимо вкупі, як нам діяти.
Всі троє дуже охоче пішли слідом за мною, аж поки ліс не сховав нас від ворогів.
— Скажіть, сер,— мовив я,— коли я спробую врятувати вас, чи погодитесь ви на дві мої умови?
Він випередив мої пропозиції, сказавши, що й він сам, і його корабель, якщо пощастить відібрати його в розбійників, будуть цілком до моїх послуг, а якщо не пощастить, то він дає слово, поки живий, бути мені відданим слугою, піти скрізь, куди б я його не послав, а при потребі померти за мене.
Обидва його товариші обіцяли те ж саме.
— Гаразд,— сказав я,— ось мої дві умови: перше — на моєму острові ви не домагатиметесь влади і, якщо я дам вам зброю, ви з першої ж моєї вимоги повернете її мені; не будете зловмишляти ні на мене, ні на моїх підданців на цьому острові і будете коритись усім моїм розпорядженням. Друге — якщо нам пощастить заволодіти вашим кораблем, ви без плати привезете на ньому в Англію мене й мого слугу.
Він запевнив мене присягами, які тільки може вигадати людська винахідливість і щирість, що виконає ці цілком розумні вимоги, а крім того, повсякчасно й в усяких обставинах буде вважати себе за зобов'язаного мені своїм життям.
— Ну, гаразд,— сказав я.— Ось вам три рушниці, [207] порох та кулі. А тепер скажіть мені, з чого, на вашу думку, мусимо ми розпочати?
Капітан знову висловив, як тільки міг, свою вдячність, але заявив, що роль ватажка по праву належить мені. Тоді я сказав, що, на мою думку, тут важко щось вигадати і найкраще вистрелити в них відразу ж, поки вони лежать. Тих, кого ми не вб'ємо на місці і хто захоче здатись, ми помилуємо, а тим часом дамо на волю провидінню керувати нашими пострілами.
На це він нерішуче відказав, що йому не хотілося б проливати стільки крові і, якщо можна, він волів би уникнути цього, але два непоправні негідники, призвідники бунту, поставлять нас у небезпечне становище, якщо втечуть, бо вони вернуться на корабель, привезуть сюди весь екіпаж і переб'ють нас усіх.
— Значить, ви мусите пристати на мою пропозицію,— сказав я,— лише так і можна врятувати наше життя.
Проте, помітивши, що капітан все-таки вагається, я сказав, щоб він з товаришем ішов собі й діяв, як хоче.
Поки ми розмовляли, матроси почали прокидатись, і я побачив, що двоє з них підвелись. Я спитав у капітана, чи це призвідники бунту.
— Ні,— відповів він.
— Тоді нехай ідуть собі з миром,— сказав я,— може, саме провидіння збудило їх, щоб дати їм змогу врятуватись. Але коли ви дасте втекти решті, то це вже буде ваша провина.
Спонуканий цими словами, капітан схопив мушкет, застромив за пояс пістоль і кинувся вперед у супроводі своїх товаришів, теж озброєних мушкетами. Один із матросів, прокинувшись, обернувся на шум, знятий двома супутниками капітана, що хотіли вирушити перші, і, побачивши в їх руках зброю, гукнув решті. Та було вже пізно. В той момент, як він скрикнув, пролунали два постріли — помічника капітана та пасажира, а сам капітан розумно стримався, зберігаючи свій заряд. Стрільці так добре націлили, що одного вбили відразу, а другого тяжко поранили. Проте другий зірвався на ноги й почав кликати на поміч, але до нього зараз же підскочив капітан і сказав йому, що пізно кликати на поміч і що він мусить благати бога простити йому його зраду. Сказавши це, капітан добив його, вдаривши прикладом мушкета по голові. Залишилися ще троє, [208] з них один був поранений. Тут підійшов і я. Побачивши небезпеку і зрозумівши, що опиратись даремно, наші супротивники почали просити пощади. Капітан відповів, що він ладен помилувати їх, коли вони заприсягнуться, що щиро каються в своїй зраді і пообіцяють допомогти йому заволодіти кораблем та відвести його назад до Ямайки. Вони навперейми почали запевняти його в своїй щирості і обіцяли безсуперечно коритися йому. Капітан задовольнився їх обіцянками і був ладен подарувати їм життя. Я не заперечував і зажадав тільки, щоб під час перебування на моєму острові в них були зв'язані руки й ноги.
Поки діялось усе це, я відрядив П'ятницю та помічника капітана до баркаса, наказавши їм принести парус і весла, що вони й зробили. Тим часом вернулись три матроси, що, на своє щастя, були відсутні. Побачивши, що їх капітан із полоненого став переможцем, вони навіть не спробували опиратись і дали зв'язати себе. Отже, наша перемога була повна.
Тепер капітанові й мені залишалось тільки розповісти наші пригоди один одному. Перший почав я і розповів йому всю свою історію. Він вислухав її з жадібною увагою і дуже здивувався з чудесної випадковості, що дала мені змогу зробити запаси провізії та зброї. А втім, не було нічого дивного, що моє оповідання так схвилювало його: моє життя на острові було справжньою низкою чудес. А коли від моєї незвичайної долі його думка природно перенеслась до його власної і йому здалося, що мене було збережено тут для того, щоб врятувати його життя, то по його обличчю потекли сльози, і він не міг вимовити більше ні слова. Після цього я запросив його та обох його супутників до себе в фортецю, куди ми ввійшли звичайним шляхом, тобто через дах мого житла. Я запропонував їм підживитись тим, що було в мене, а потім показав своє хатнє господарство з усім хитромудрим приладдям, яке я зробив протягом багатьох років мого самотнього життя.