Я губився в здогадах, не знаючи, чим пояснити те, що діялось. Аж П'ятниця крикнув мені, як умів, англійською мовою:
— О господарю! Дивись: англійці так само їдять бранців, як і дикі люди.
— Чому ти гадаєш, П'ятнице, що вони їх з'їдять?
— Авжеж з'їдять! — упевнено відповів він.
— Ні, ні! Ти помиляєшся, П'ятнице,— казав я.— Я боюсь, що вони вб'ють їх, але, можеш бути певен, що їх не з'їдять.
Весь цей час я, не знаючи, до чого йдеться, стояв, тремтячи від жаху, щохвилини чекаючи смерті трьох полонених. Я бачив навіть, як один із негідників зняв руку з великим тесаком чи кинджалом, щоб ударити одного з нещасних. Кров захолонула в моїх жилах; я був певен, що бідолашний зараз упаде мертвим. Цієї хвилини я дуже жалкував, що зі мною не було ні мого іспанця, ні старого дикуна, батька П'ятниці. Я помітив, що ні в кого з розбійників не було вогнепальної зброї. Добре було б підкрастись до них тепер і вистрелити. Але незабаром думки мої пішли іншим шляхом.
Познущавшись так із своїх полонених, негідники порозходились у різні боки, немов хотіли оглянути місцевість, а ті троє, як я помітив, могли піти куди завгодно. Проте вони сіли під деревом і замислились з виглядом людей, охоплених відчаєм. Це навело мені на думку перші часи мого перебування тут: як несамовито розглядався я навколо, як певен був своєї загибелі, які жахи ввижались мені і як я просидів цілу ніч на дереві, боячись звірів. Як я тієї ночі не знав нічого про допомогу провидіння, що бурею та припливом підігнало до берега корабель, який так довго годував і підтримував мене,— так і ці троє бідолах не знали, як близько від них допомога та визволення і як вони насправді вбезпечені в той час, коли вважають себе за пропащих. Так мало бачимо ми перед собою і так багато маємо підстав радісно покладатись на великого творця світу, Що не покидає своїх створінь у крайньому лиху, бо, навіть перебуваючи в найгіршому становищі, вони мають за що дякувати йому. Іноді вони стоять ближче до свого визволення, ніж уявляють собі, а то й приходять до свого визволення шляхами, що, як їм здавалось, вели до їх загибелі.
Ці люди під'їхали до берега саме під час припливу, і, поки розбійники розмовляли з трьома полоненими та [204] блукали по острову, щоб роздивитись, куди їх занесло, почався відплив і баркас опинився на мілкому. В баркасі залишилось двоє, що, як я виявив згодом, напились горілки й заснули. Коли один із них прокинувся й побачив, що баркас стоїть на землі, він спробував зіпхнути його у воду, але не зміг. Тоді він почав кликати решту Всі позбігались і почали депемагати йому, але піскуватий грунт був такий сипкий, а баркас такий важкий, що всі їх зусилля були марні. Тоді вони, як справжні моряки (а як відомо, моряки найлегковажніші люди в світі), покинули баркас і знову порозходились. Я чув, як один із них, відходячи, крикнув двом, що залишились у баркасі: "Джеку! Томе! Та нащо ви з ним морочитесь! Його зніме першим же припливом". Це остаточно переконало мене, що то мої земляки.
Весь цей час я або виходив лише на свій дозорний пост на вершку горба, або сидів нишком у своєму замку, радіючи, що так добре укріпив його. Я знав, що треба було не менше десяти годин, щоб човен знову опинився у воді, і що до того часу вже смеркне. Тоді я зможу підкрастись до моряків і підслухати їх розмову.
Я поволі почав готуватись до бою, але вже обачніше, ніж раніше, бо знав, що тепер матиму справу з небезпечнішим ворогом, ніж дикуни. П'ятниці, що зробився в мене чудовим стрільцем, я теж наказав озброїтись. Я віддав йому три мушкети, а собі взяв дві мисливські рушниці. Моя постать у волохатій куртці з козячих шкур і в такій самій шапці, з тесаком наголо при боці, двома пістолями за поясом та двома рушницями за спиною, мала справді загрозливий вигляд.
Я, як сказано вже, вирішив нічого не розпочинати, поки не смеркне. Але приблизно о другій годині, коли спека стала нестерпучою, я помітив, що всі моряки розбрелись по лісу і, мабуть, позасипали. Що ж до трьох нещасних полонених, то в їх жахливому становищі їм було не до сну. Всі троє сиділи під величезним деревом, не більше як за чверть милі від мене, і, здавалось мені, були невидимі для решти моряків. Тут я вирішив показатись їм і дізнатись про їх становище. Я зараз же вирядився в путь у тільки що описаному убранні, разом з П'ятницею, що йшов на чималій відстані від мене. Мій слуга був так само озброєний, але все ж не так скидався на привид, як я. Я підійшов до трьох полонених зовсім близько і, перш ніж вони встигли помітити мене, голосно спитав їх іспанською мовою: [205]
— Хто ви, сеньйори? Вони здригнулись, почувши мій голос, але, здається, вдесятеро більше перелякались, побачивши, що до них підходить така звіроподібна істота, як я був тоді. Ніхто з них не відповів ні слова, і мені здалось, що вони хотіли тікати. Тоді я заговорив з ними англійською мовою.
— Джентльмени,— сказав я,— не лякайтесь: може, ви знайдете друга там, де ви найменше сподівались зустріти його.
— Значить, його нам посилає саме небо,— дуже серйозно відповів мені один із трьох, скидаючи передо мною капелюх.
— Всяка допомога від бога, сер,— сказав я.— Отже, ; чи не будете ви ласкаві сказати чужій людині, як можна допомогти вам, бо ви, як видно, перебуваєте в дуже скрутному становищі. Я бачив, як ви висідали, бачив, як ви про щось благали негідників, що приїхали з вами, і як один із них замахнувся кинджалом, щоб убити вас.
Бідолашний омився сльозами й пробурмотів, тремтячи всім тілом:
— Хто це зі мною говорить — людина чи бог? Звичайний смертний чи ангел?
— Нехай вас не бентежать такі сумніви, сер,— відповів я,— можете бути певні, що перед вами звичайний смертний. Вірте, що якби бог послав вам на допомогу ангела, то він був би в кращому вбранні й інакше озброєний. Отже, прошу вас, відкиньте ваші страхи. Я людина, англієць і хочу допомогти вам. Як бачите, нас лише двоє — я та мій слуга, але у нас є рушниці та заряди. Говоріть же одверто: чим можемо ми бути вам корисні? Що з вами сталося?
— Дуже довго розповідати вам, сер, усе, як було,— відповів він.— Наші лиходії близько. Але ось вам наша історія в коротких словах: я капітан корабля, мій екіпаж збунтувався проти мене. Мені ледве пощастило вмовити цих людей не вбивати мене, і нарешті вони погодились висадити мене на цей пустинний острів укупі з моїм помічником та одним пасажиром, яких ви бачите перед собою. Ми були певні, що загинемо, бо вважали цю землю за незаселену. Та й тепер ми ще не знаємо, що думатипро нашу зустріч з вами.