Під час ранкового засідання, перечитуючи свою промову, думав: "Що ж, коли не я, то інший. Йому все одно край, так невже й мені разом з ним?" Час від часу він позирав на Чонкіна, і якось двічі їхні погляди зустрілися. Підсудний, здалося йому, дивиться на нього з надією, це Євпраксеїну не сподобалось. "Не сподівайся і не жди,— подумки відповів він Чонкіну на його погляд.— Сам зібрався тонути, то й тони, а інших втягувати нічого. Тобі, можливо, твоє життя — копійка, а в мене сім'я, я їх сиротами лишати не збираюся, врешті-решт, я героєм бути не зобов'язаний. Я не сам. Мені наказали, я виконую. І взагалі, я не знаю, хто ви насправді. Якщо не князь, то не треба було все, що підсунуть, підписувати. А коли підписав, коли зізнався, що князь, то нічого із себе дурника корчити, відповідай з гідністю".
Чонкін чим далі, тим більше дратував його своїм виглядом і нахабною поведінкою. Але все ж після фатальної фрази: "Слово надається державному обвинувачеві", коли прокурор підвівся і, зволікаючи, став розкладати перед собою папірці, він відчув, що в нього тремтять руки, тремтять коліна і в роті з'явився неприємний присмак, як це останнім часом бувало з ним завше, коли він виконував щось, чому його совість опиралася: "не можна", а начальство штовхало: "треба". І тепер та частина його мозку, якою керував страх перед начальством, надсилала його організмові одні накази, а інша частина, керована сумлінням, надсилала накази інші, і, чи то клітини, чи то нуклеїнові кислоти, чи ще щось там, не знаючи, чому підкорятися, налітали одне на одне, викликаючи ненормальне биття серця, тремтіння кінцівок і відразливий присмак у роті.
— Товариші судді! — не зводячи очей, вимовив він і, почувши звучання власного голосу, став отямлюватися.— Роль прокурора в даному процесі дуже складна й відповідальна. Перед нами не звичайний злочинець. Перед нами людина, що замахнулася,— прокурор проковтнув слину,— на найдорожче,— мовив він повільно, наче під гіпнозом,— для кожного з нас, на наш лад, на нашу Вітчизну, на наше нове життя.
Тепер йому полегшало. Та частина, якою керував страх перед начальством, брала гору, а інша частина знітилася і відмінила свої накази.
— І хоча слідчі органи провели копітку роботу, аналізуючи всі діяння підсудного, глибоко оголили коріння, яке живило отруйними соками зловороже дерево його злочинів...
— Гарно говорить, га? — Лужин за лаштунками підбіг до приїжджого генерала.
— Непогано,— кивнув головою генерал.
— О-о-о-о...— сказав письменник Мухін.
— Що? — здивувався генерал.
— О-о-о-образно дуже.
— А-а,— сказав генерал.
— Велика Жовтнева соціалістична революція не тільки встановила новий політичний лад, але й здійснила величезні зміни в соціальній структурі нашого суспільства. Могутнім свіжим вітром промчала вона по всіх неосяжних просторах нашої країни і, як помиї, вихлюпнула поміщиків, капіталістів та інших експлуататорів трудового народу. Керований партією Леніна — Сталіна, наш народ розпочав будівництво нового, вільного життя...
Прокурор все частіше позирав на Чонкіна. Той сидів, маленький, противний, і крутив вусібіч своєю стриженою гулястою головою завбільшки з кулак. Відразливий вигляд підсудного заспокоював прокурора і породжував у ньому відчуття впевненості у своїй правоті.
Чонкін зітхнув і намагався послухати прокурора, але, змучений нічними й денними допитами, не міг зосередитись на досягненнях, які перераховував прокурор: колективізація, індустріалізація, Дніпрогес, Папанін і Поліна Осипенко...
— ...Але, як вчить нас великий вождь товариш Сталін, з установленням диктатури пролетаріату класова боротьба не тільки не вщухає, вона з нашим подальшим просуванням уперед ще більше загострюється. Розбиті й викинуті за борт корабля історії експлуататорські класи ніколи не змиряться зі своєю поразкою. Вони,— прокурор просто вказав пальцем на Чонкіна,— вдавалися і вдаватимуться до все досконаліших спроб реставрації свого віджилого ладу.
Здається, прокурор цілком опанував і собою, і аудиторією.
— Яскравим прикладом геніального передбачення товариша Сталіна може бути подія, що трапилася в селі Красному за декілька днів до початку війни. Я дозволю собі нагадати, що саме сталося. Сонячного літнього дня мешканці Красного стають свідками небаченої досі події. На краю села, неподалік від хати поштарки Ганни Бєляшової, здійснює вимушену посадку літак з радянськими розпізнавальними знаками. Мешканці, природно, збігаються поглянути на небачене диво. Приїжджає навіть голова Голубєв, нині викритий як ворог народу. Наш народ любить нашу армію і її сталінських соколів. Мешканці Красного дивляться на пілота з природною повагою і цікавістю. Нікому, і голові також, не спадає на думку перевірити в цього, з дозволу сказати, пілота документи. Більше того, виявляючи злочинну недбалість, голова запрошує пілота в контору, надає в його розпорядження службовий телефон, з допомогою якого пілот негайно зв'язався зі своїм штабом. І ось над селом з'являється новий літальний апарат, а в ньому як почесний пасажир зі спеціальним завданням прибуває наш підсудний...
Тут Чонкіна геть розморило, і він знову опинився в Красному, молодий, нерозумний і сповнений сил. Світило сонце, цвірчали коники, хотілося їсти, пити, співати, палити, справляти всіляку нужду і різноманітними способами порушувати статут караульної та гарнізонної служби. Він робив і те, й друге, і третє, біг за дівчатами, котрі їхали на возі, вони йому щось кричали, і він їм щось кричав, а далі наблизився до Нюри, казав їй слова,і вона йому слова казала, але чийсь металевий голос заважав, виголошуючи якусь чортівню:
— ...споряджений зброєю, набоями і повітряним шляхом вступив у незаконні стосунки з Бєляшовою...
Він знав, що Нюра будь-якої миті може зникнути, і квапився негайно вступити з нею в незаконні стосунки, вона також була не проти, загравала з ним, лоскотала, йому стало радісно, і він засміявся.
І знову увірвався до вух той самий металевий голос:
— Він не тільки тоді глумився над марксистською теорією походження людини, але й зараз сміється над нашим радянським правосуддям.