— Пойняв! — виструнчився Добренький.
— Ото й харашо,— сказав Худобченко і знехотя підняв свою пухку руку, з одного боку, ніби вітаючи полковника, а водночас даючи знак шоферові рухатися далі.
Одразу ж після бюро Єрмолкій мав намір повернутися в редакцію, але дорогою його перехопив і затягнув до себе додому Сергій Никанорович Борисов. Там, запропонувавши гостеві випити й закусити, Борисов довго й плутано розводився про те, що в районі не все гаразд, що негаразди ці починаються від самого верху і що партійна преса зобов'язана врешті-решт зайняти позицію чітку й непримиренну. Якщо подивитись на те, що відбувається, чесно й без упередження, пояснював Борисов, то ми побачимо, що справи в районі просуваються не настільки благополучно, як це зображується на сторінках "Більшовицьких темпів". На сторінках тихо та любо, а в житті кояться справи, з одного боку, незрозумілі, а з іншого,— надзвичайно вміло кимось організовані. І в цій ситуації кожен має визначитись і визначити власне ставлення до того, що зараз відбувається.
— Врахуй, Борисе,— натякав Сергій Никанорович,— в житті кожного партійця бувають хвилини, коли треба зробити вибір: або — або, на того скакуна поставити чи на іншого.
Уся ця розмова залишила в душі Єрмолкіна відчуття гидливості й тривоги, а згадка про коня й зовсім вибила його з колії.
— Я все зрозумів,— сказав Єрмолкін Борисову.— Все буде зроблено, як ви бажаєте,— додав він, хоча й сам не розумів, що говорить, що обіцяє, що саме буде зроблено.
У пригніченому настрої Єрмолкін вийшов від Борисова і повертався до себе в редакцію, коли уздрів картину, що вразила його.
Прихилившись до стіни громадської вбиральні, стояла худа жінка, босоніж, в самій спідній сорочці. Вітер задирав поділ комбінації, відкриваючи гострі й сині від холоду, коліна. Покірно дивлячись на спрямовані на неї дві цівки мисливської рушниці, жінка боязко, але наполегливо казала:
— Пашо, прошу тебе, скоріше, мені холодно.
— Нічого,— відповідав прокурор Євпраксеїн,— на тім світі нагрієшся. Там тебе чорти на пательні зігріють.— Він перехопив рушницю зручніше, приклався щокою до ложа.— Іменем Російської Радянської Федеративної...
— Павле Трохимовичу,— торкнув його за рукав Єрмолкін.
Не опускаючи рушниці, Павло Трохимович покосував згори донизу на Єрмолкіна, ніби намагаючись зрозуміти, звідкіля з'явилась оця перешкода.
— Що вам потрібно?
— Ви хочетеЛї розстріляти?
— А у вас є заперечення?
— Ні, ні, що ви! — квапливо запевнив Єрмолкін.— Справа, як то кажуть, сімейна. Я зі своєю дружиною також ось... злегка, як то кажуть, погиркався. Тільки...
— Що — тільки?
— Чи не могли б ви розстріляти й мене?
— Тебе? — прокурор опустив рушницю й уважно поглянув на Єрмолкіна, можливо, намагався зрозуміти, чи варто витрачати порох на такі дрібниці.
— Так, мене,— підтвердив Єрмолкін.— Тому'що рано чи пізно мене все одно... А мій син, йому три з половиною роки. Тобто взагалі він зараз на фронті...
— Зрозуміло,— обірвав прокурор.— Ставай до стінки. А ти,— сказав він дружині,— йди додому. Та одягнися, а то ходиш, мов повія, в самій сорочці. Ставай на її місце.
Єрмолкін став і, задерши голову, притиснувся потилицею до мокрої стіни. Він уявив собі, як з двох цівок зараз вирветься полум'я, і, не бажаючи на таке дивитися, заплющив очі. Він не бачив, як прокурор зводив рушницю, він тільки чув, як той декламував чітко й виразно:
— Іменем Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки... Єрмолкіна Бориса... як тебе?
— Євгеновича,— безкровними губами пробелькотів Єрмолкін.
— ...Євгеновича... за те, що гад і сволота, за те, що брехав у своїй газеті, як сивий мерин...
— Так, так,— печально кивнув Єрмолкін,— вся справа саме у мерині.
— За співучасть в убивстві ні в чому не винної людини...
— У вбивстві? — Єрмолкін здивовано розплющив очі.— Я ніколи нікого... Я навіть курку...
— Курку ні, а Шевчука?
— А, Шевчука,— зрозумів Єрмолкін.— Це так. Це, звичайно, в якійсь мірі можна розглядати...
—...до розстрілу,— не слухаючи, продовжував прокурор.— Вирок виконати негайно.
Він спрямував рушницю на Єрмолкіна і, притиснувшись щокою до ложа, зажмурив ліве око.
— Стійте! Стійте!— заволав Єрмолкін.— Стійте!— Він упав на коліна і, простягаючи руки вперед, поповз до Єв-праксеїна.
— В чому справа?— невдоволено запитав прокурор, опускаючи рушницю.
— Я боюся,— зізнався Єрмолкін і заплакав.
— А, то ти ще й боягуз,— сказав прокурор.— Тоді, звісно, справа інша. Тоді...— Він звів очі і протяжно забурмотів: — Іменем Російської Радянської Федеративної... розглянувши у відкритому засіданні і порадившись на місці, визначив... у зв'язку з додатково виявленими обставинами... враховуючи боягузтво звинуваченого... попередній вирок відмінити як необгрунтовано м'який. Єрмолкін Борис... як тебе?
— Євгенович,— послужливо підказав Єрмолкін.
— ...Євгенович присуджується до пожиттєвого страху з виводом на роботу. Мірою покарання залишити волю як усвідомлену необхідність. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Підсудний, вам вирок зрозумілий?
— Зрозумілий,— понуро одізвався Єрмолкін.
— Ідіть і живіть, якщо вам подобається,— сказав Євпраксеїн, дивлячись на Єрмолкіна з відразою.
35
Вечоріло. Повертаючись-додому з роботи, лейтенант Філіппов ішов стомленою ходою людини, обтяженої державними турботами.
Після недавніх дощів було тепло і вогко. Вікна багатьох будинків були розчинені навстіж, з них линули на вулицю звуки людського життя: стукотів молоток, плакала дитина, свистів самовар, чоловік лупцював дружину, і вона верещала. На ґанку якоїсь халупи сидів чоловічок із самокруткою і впевнено розводився п'яним голосом:
— Німець, я тобі скажу, така ж людина, як і ми, тільки що балакає не по-нашому.
— Досить патякати!— почувся суворий жіночий голос із-за рогу.— Ти ще побазікай, посадять тебе за твій довгий язик.
За двома вікнами було особливо гамірно — патефон на все горло виспівував "Кукарачу", там танцювали. Перед цими вікнами лейтенант Філіппов мимоволі затримався. Миготіли святкові сукні місцевих дівчат і військова форма командирів тимчасово розквартированої в місті артилерійської частини. "Що ж,— по-батьківському подумав Філіппов,— нехай люди розважаються". Зіпершись на гостре верхів'я штахетника, він дивився' у розчинені вікна, і раптом його пойняла раптова заздрість до цього чужого швидкоплинного життя, яке було йому недоступне.