Іван Тимофійович заліз у бричку і взявся за віжки. Кінь одразу й пішов, але він його притримав і очікувально поглянув на Борисова.
— Повернись!—заклично сказав Борисов. Голубєв дивився на нього, не мовлячи й слова.
— Повернись, Тимофійовичу,— прохав Борисов.— Ні-
хто твоєї крові не хоче. Ну, посваримо трохи, ну, покаєшся, на тому й розійдемося.
— В чому каятись?— запитав Голубєв.
— В чому-небудь,— сказав Борисов швидко.— Тільки не доводь нічого стосовно погоди і об'єктивних умов. Скажи, винен, запив.
— Значить, пияцтво прощають?— запитав Голубєв.
— Пияцтво можна простити,— сказав Борисов.— Аби лиш усе політично правильно було.
— Тепер все зрозуміло,— мовив Голубєв і ляснув коня кінцем віжок.— Н-но!
— Та зачекай ти,— біг поряд Борисов, хапаючись за полудрабок.
— Одійди, кажуть!— Голубєв замахнувся батогом. Кінь рвонув, Борисов відлип.
Коли Борисов повернувся в райком, там панувала повна розгубленість. Обговорювали, як бути. Парнищев запропонував:
— Раз він сам поклав білет, у нас немає іншого виходу, як прийняти його.
Підхопився Неужелєв.
— Ні, товариші, так не можна. Це буде політичною помилкою. Ми, товариші, не можемо допустити, щоб комуністи кидалися найдорожчим для нас документом. Ми повинні примусити Голубєва взяти партквиток назад. А ось коли він його візьме, тоді ми його й...— Неужелєв зробив хижацький хапаючий жест рукою.
— Вірно,— сказав Ревкін.— Здається, Неужелєв діло говорить.— (Неужелєв скромно опустив очі).— Давайте запишемо приблизно таке рішення. Перше: засудити недо-стойну поведінку комуніста Голубєва і вказати йому на неприпустимість недбалого поводження з партійним квитком. Друге: зобов'язати товариша Голубєва взяти назад партійний квиток. Виконання доручити...— Він підвів голову і зустрівся з поглядом Борисова.— Ось товаришу Борисову й доручимо,—-завершив він зловтішно. Борисов покірно схилив голову.
33
Час нам зобразити і свою птицю-тройку. Та де ж її візьмеш? Нехай заміною їй буде крита полуторка з військовим номером на бортах. Вона метляється по всіх дорогах у межах розташованого на території області військового округу. Коли мчить вона пустельною дорогою, з полуторки долинає вищання поросят і несамовите куряче кудкудакання.
Екіпаж полуторки, що складається з трьох чоловік, не рахуючи шофера, чимось нагадує концертну бригаду, котра обслуговує віддалені від центру населені пункти. Вистави, які дає ця бригада, і схожі на концерти, або, точніше, на короткі драматичні спектаклі з одним і тим же фіналом. Та це не концертна бригада, це виїзна колегія Військового трибуналу, це трійка. Попереду поруч із шофером сидить голова, полковник Добренький, приємний на вигляд чоловік із сизим носом на повновидому обличчі. Микола Спиридо-нович життєлюб. Любить пити горілку, "шуткувати", "співать пісень", небайдужий до жіночої статі. "Худих не люблю,— каже він.— Люблю таких, шоб було за шо вчепиться". До підсудних ставиться по-батьківськи, часто називає їх не підсудними, а синками. "Ну шо ж ти, синку, я бачу, Батьківщина тебе зростила, виховала, а ти її зрадив, як отой Іуда за тридцять срібняків". І вирок у двох варіантах: розстріл або штрафна рота. І схоже, що вироки ці не залишають ніякого сліду в душі Миколи Спиридоновича. Увечері того ж дня, якщо трапиться хороша, "душевна" компанія, він із задоволенням вип'є, закусить і заведе:
Ой ти, Галю, Галю молодая... Підманули Галю, забрали з собою...
При цьому він диригує підспівувачами, підморгує і невдо-волено морщиться, коли хто фальшивить.
У критому кузові на лавці спиною до кабіни сидять колеги Добренького: два похмурих типи Целіков і Дубинін. Тут же на підлозі підстрибують мішки. Мішок борошна, мішок гороху, мішок картоплі. І мішки з живністю: з поросям, з курми, з гусьми.
Бригада роз'їжджає по території військового округу із завданням "оперативного здійснення соціалістичної законності в умовах воєнного часу". Вона судить дезертирів, самострілів та інших військовозобов'язаних, що ухиляються від священного обов'язку захисту Вітчизни. Ще оперативніше усіх цих людей можна було 6 розстрілювати на місці без суду, але тоді де 6 члени трибуналу брали картоплю, борошно, поросят і все інше? А через це все доводиться затримуватись то в одній місцевості, то в іншій. І ніяк до Долгова дістатися не можуть.
Але ось уже начебто їдуть.
їдуть! їдуть! Чи не так і ти, Русь... а втім, таке, здається, хтось уже писав.
А назустріч полуторці, лишаючи позад себе хмару куря ви, птахом летить ЗІС-101, і земляк Добренького, товариш Худобченко, одвертаючи текст від шофера і від консультанта Пшеничникова, що сидить поруч, знайомиться з документом, врученим йому в Долгові Борисовим.
"...як чесний комуніст, вважаю своїм обов'язком довести до Вашого відома, що в нашому районі ідейно-виховна робота серед населення перебуває на загрозливо низькому рівні...
...такий собі Чонкін при допомозі своєї коханки Бєляшової... оперативну групу із семи чоловік під командуванням лейтенанта Філіппова...
...тільки з допомогою військової частини вдалося...
...наслідки чого й донині викликають нездоровий інтерес серед відсталої частини населення району і породжують різноманітні чутки... начебто капітан Миляга... Все це, без сумніву, негативно позначається на авторитеті органів... як і багато комуністів району, вважаю необхідним провести ретельне... і зміцнити партійні кадри..."
Тим часом полковник Добренький і товариш Худобченко наближалися один до одного зі швидкістю, що дорівнювала сумі швидкостей їх машин. І ось уже ЗІС-101 та полуторка порівнялися і зупинились, перегородивши всю дорогу. Добренький вистрибнув з машини, а Худобченко поманив його пальцем.
— Куди прямуєш, козаче?— запитав Петро Терентійо-вич, доброзичливо дивлячись на запухле від пиятики обличчя полковника.
— Дезертира їдемо судити, Петре Терентійовичу,— шанобливо відповів Добренький.
— Дезертира? — звів брови Худобченко.— Чи ж не Чонкіна?
— Чонкіна,— кивнув полковник, дивуючись, що сам товариш Худобченко чув таке непримітне прізвище.
— Ага... так...— задумливо бурмотів Худобченко, озираючи опасисту фігуру свого земляка.— Ось шо, козаче, ти зараз туди не їзди. Справа Чонкіна відкладається. Там скоро діла будуть серйозніші. Так шо повертай голоблі. Пойняв?