— Та вже ж,— згодився з ним військком Курдюмов, котрий сидів поряд.
— Отже, ти вважаєш, що мало сказав? — запитав Борисов.— Більше треба було, га? — він хитро підморгнув Шевчукові.
— Та що ви! —Шевчук притис руку до грудей.— Я не в цьому розумінні.
— Та ну, не в цьому,— не повірив Борисов.— Ти що ж думаєш, тут діти з дитсадка зібралися? Ні, брате, тут усі стріляні горобці, і нас на полові не одуриш. І кожен з нас чудово розуміє, що саме ти хотів сказати оцими своїми словами. Ти хотів сказати, що країна наша вступила у війну не-підготовленою, ти хотів кинути тінь на мудру політику нашої партії і применшити особисті заслуги товариша Сталіна. А тепер нам казочки розказуватимеш, він, мовляв, не в тому розумінні.
— Між іншим,— кинув репліку військком,— якщо не помиляюся, прислів'я стосовно Юрієвого дня народилося під час введення повного кріпосного права.
— Саме так,— підтвердив лектор Неужелєв.
— Так ось ти ще на що натякав, на те, що у нас, мовляв, іще й кріпосне право до всього!
— Та ні... та я ж...
— Товаришу Борисов,— втрутився Ревкін,— те, що ви сказали, можна вважати вашим виступом?
— Так-так,— ствердив Борисов.
— Товариші, прошу по черзі. Які ще будуть думки?
— Дозвольте мені,— підвівся прокурор Євпраксеїн. Спрямувавши погляд кудись вдалину, він розпочав, не кваплячись.— Товариші, всім відомо, що наш лад — най-гуманніший лад у світі. Але наш гуманізм носить бойовий, наступальний характер. І виявляється він не в слинявості і всепрощенстві, а в непримиренній боротьбі з усіма проявами ворожих нам поглядів. Ось перед нами стоїть зараз жалюгідна людина, котра щось лепече, і було б природним людським порухом душі пожаліти її, поспівчувати. Але ж він нас не пожалів. Він Батьківщину свою не пожалів. Я прошу зауважити, товариші, що він цю фразу, яку в мене навіть язик не повертається повторити, сказав не колись, не двадцять першого червня і не двадцять третього, а саме двадцять другого і в той самий час, коли люди наші з почуттям глибокого обурення почули про напад фашистської Німеччини на нашу країну. Навряд, товариші, чи можна це вважати випадковим збігом фактів. Ні! Це був точно розрахований удар в точно розрахований час, коли удар цей міг би завдати нам максимальної шкоди.— Прокурор помовчав, подумав і продовжував засмучено: — Ну що ж, товариші, не вперше доводиться відбивати нам нападки наших— воро гів. Ми подолали білу армію, ми вистояли в нерівній боротьбі з Антантою, ми ліквідували куркульство, розгромили банду троцькістів, ми сповнені рішучості виграти битву з фашизмом, так невже ж ми не впораємося ще й із Шевчуком?.
Серед присутніх прокотився гамір, що означав: так, хоча й важко, але впораємось.
Доки прокурор виголошував свою промову, Єрмолкін смикався і совався на стільці. Йому здавалось, що всі, рахуючи Худобченка, Ревкіна і Філіппова, час від часу уважно позирають на нього, визначаючи, як він ставиться до того, що відбувається, чи не співчуває Шевчуку як можливому однодумцеві.
Не встиг прокурор сісти на місце, як Єрмолкін зірвався на ноги, йому ще ніхто не давав слова, а він уже заговорив. Напевне, він також хотів виголосити якусь достойну промову, аби присутні могли оцінити правильність і твердість його переконань.
— З великим трудовим піднесенням зустріли трудівники нашого району...— розпочав він, але одразу ж, напевне, від хвилювання, збився, думка урвалася, він запанікував і почав істерично вигукувати щось про якогось хлопчика трьох з половиною літ, котрого Шевчук хотів чи то вбити, чи то зарізати, але й цього не договорив, засмикався ще більше й почав вигукувати "мерзотник" і "сволота". Він бився в конвульсіях, бризкав слиною...
— Борисе Євгеновичу, що з вами? — з місця затурбувався Ревкін.
— Мерзотник! — продовжував тіпатися Борис Євгенович.— Сволота! Мій син... Йому три з половиною роки...
— Борю! Борю! — підбіг до нього Неужелєв.— Прошу тебе, заспокойся. Випий води. Я розумію, тобі прикро. Нам усім прикро. Найсвятіше... За що ми боролися... За що сьогодні кров проливаємо на всіх фронтах... Але я тобі обіцяю, Борю, ми нашу радянську владу ображати ніяким Шевчукам не дозволимо.
Принесли води. Почекали, доки Єрмолкін вгомониться.
— Продовжимо, товариші,— повернувся Ревкін до перерваної теми.— Тут Борис Євгенович виступав, можливо, із зайвою гарячковістю, але, по суті, він має рацію. І, на мою думку, з цим питанням усе зрозуміло.
— Зрозуміліше не буває,— підтримав Борисов.
— А мені не зрозуміло!
В дальньому кутку, з гуркотом відсунувши стільця, підвівся Веніамін Петрович Парнищев, директор елеватора. Це був величезного зросту чоловік, широкоплечий, з кучерявим волоссям, що спадало на лоба.
— Як не зрозуміло? — переполошився Борисов. У його голосі відчувалися і здивування, і стурбованість, що справа може набути несподіваного розвитку, і погроза, що, мовляв, коли комусь не зрозуміло, то принагідно можемо і роз'яснити.
— Мені не зрозуміло!— відмітаючи погрози, повторив Парнищев.— Товариш Борисов, можливо, у нас розумник, він у всьому миттю розбирається, а я дурний, я за одну мить не розберуся. І я скажу так. Тут деякі, я бачу, нервові, занадто квапляться, здіймають істерику і надміру гарячкують. А мова, між іншим, іде не про щось, а про долю людини. Людини!— по складах повторив Парнищев і потряс над головою вказівним пальцем.— І вирішити цю долю, не розібравшись в усьому як слід, ми не маємо права. Ось я, товариші, з цим чоловіком... як тебе?
— Шевчук,— нагадав учитель з готовністю.
— Так ось, з цим Шевчуком я особисто взагалі не знайомий. Ну, може, десь бачилися, на вулиці чи в кіно, я не знаю. Так що до сьогоднішнього дня мені було, як кажуть, до лампочки, чи живе десь отакий Шевчук, чи ні. Але тут я вислухав всю оцю справу, і ось чого я зрозуміти не можу. Адже ж ти,— звернувся він до Шевчука,— радянська людина?
— Радянська,— квапливо погодився Шевчук.
— Комуніст?
— Комуніст,— підтвердив Шевчук.
— То як же ти міг таке зробити?— громовим голосом запитав Парнищев.
— Що — зробити? — боязко мовив Шевчук. Він був явно розгублений. Йому здалося, що Парнищев у якийсь хитромудрий спосіб прагне його захистити, і Шевчук хотів піді-грати Парнищеву, та не знав, як.