В районі йдуть затяжні дощі, і це, за моїми спостереженнями, вкрай турбує місцевих партійних керівників, оскільки зрив планових строків збирання врожаю загрожує їм неприємностями по службі, аж до відправки на фронт.
Погодні умови можуть виявитися несприятливими і для нас, оскільки тутешні дороги, що не мають твердого покриття, можуть стати труднопрохідними для наших мотомеханізованих частин.
Росіяни через якогось японця з Токіо натрапили на мій слід, але їх дані про мене поки що надто розпливчасті. Гадаю, що підстав для особливої тривоги ще немає, місцеві органи безпеки розбещені роботою на вигаданому матеріалі і виявляють крайню безпорадність та некомпетентність при розслідуванні реальних справ. Наші служби працюють набагато ефективніше. І все ж намагатимуся діяти з граничною обережністю.
Курт"
Лужин дивився на депешу, перечитував текст і сам не міг повірити своєму щастю. Трапляється, звичайно, що людині таланить. Але щоб удачі одна за одною, та ще й такі...
"Жахливий дурень,— думав Лужин про Курта.— Росіяни виявляють "крайню безпорадність і некомпетентність"... Сам ти некомпетентний, ідіотисько! Ну хто ж так розкривається з самісінького початку? Адже про повідомлення японця з Токіо знала в Долгові лише одна особа, і вирахувати її нескладно навіть для такої некомпетентної людини, як я".
Викликавши до себе начальника слідчого відділу, Лужин наказав встановити за гаданим Куртом цілодобове стеження.
Потім відправив до Москви шифрограму: "Вказаного Рамзаєм агента виявлено і буде заарештовано найближчим часом".
І у відповідь отримав телеграму відкритим текстом: "Молодець".
25
За доповідною Чмихалова, проти голови Голубєва було порушено персональну партійну справу. Голубєва звинувачували у зриві збирання зернових, недооцінці керівної ролі партії і застосуванні насильницьких дій до одного з її представників.
За день до оголошеного засідання бюро райкому Голубєв заїхав у Долгов і пробився до Борисова.
— А навіщо ж ти нас баранами обзивав? — поцікавився Борисов.
— Та хто ж ви є, як не барани? — гарячкував Голубєв.
— Ну, ось бачиш,— Борисов розвів руками, демонструючи образу.
— Ні, ну ти скажи мені, ти бачив коли-небудь, аби якийсь, ну, найдурнуватіший дядько хліб під дощем збирав? Це ж нісенітниця!
— Нісенітниця? — перепитав Борисов і раптом погодився.— Можливо. Я сам із селян і не згірш від тебе знаю, що збирати мокрим хліб та пропустити його через молотарку — означає згубити урожай. Так?
— Так,— кивнув Голубєв.
— А часи важкі, і нам урожай цей ось як потрібен. Так?
— Так.
— Але нам набагато потрібніше, аби кожна людина на своєму місці виконувала будь-які партійні вказівки беззастережно і точно, не ухиляючись ні праворуч,— Борисов грюкнув ребром долоні по столу,— ні ліворуч,— ще раз грюкнув.— І, домагаючись цього, ми не будемо рахуватись ні з якими втратами. Ось піди, в тебе до завтра ще є час. Поміркуй.
Голова нічого не сказав і вийшов. Він був дуже засмучений і, залізши у бричку, злісно потягнув коня батогом. Не звиклий до такого ставлення кінь на мить завмер і аж наче присів, а потім рвонув і поніс, ледь не перекинувши бричку.
— Но-о! — крикнув голова і ще раз з відтяжкою уперіщив коня.— Самі барани ще й інших хочете баранами поробити? Но-о! — І знову вдарив коня.
Він так розхвилювався, що вперше, мабуть, у житті промчав повз чайну. Голова отямився вже на виїзді з Долгова, заспокоївся і, розвернувши коня, до чайної під'їхав кроком.
— Ну, ну! — прив'язуючи коня до паркану, він поплескав його по морді, ніби вибачаючись.— Ну, ну!
Важко ступаючи, піднявся на ґанок і відчинив двері. В ніс ударило духом прокислого пива і брудних онуч. Хмари диму і пари плавали, наче медузи з обшарпаними краями, і світло лампочки під стелею було розпливчастим.
Стоячи посеред чайної, Голубєв крутив носом і мружився.
— Гей, Іване! — покликали його з кутка.
Голубєв примружився ще більше і крізь туман розгледів прокурора Євпраксеїна, який заклично махав руками. Іван Тимофійович рушив у напрямку до прокурора.
Підлога була встелена товстим шаром тирси. За столиками розгойдувалися силуети відвідувачів, їхні голоси лунали глухо і нерозбірливо, мов у лазні.
Повсюди чулися уривки тих особливих розмов, що їх ведуть між собою російські люди напідпитку — теми найрізноманітніші і частіше за все піднесені. І про таємниці
Всесвіту, і про нечисту силу, і про способи наукового прогнозування землетрусів, і про те, як потрібно, скажімо, жити з куркою. В таких розмовах поспіль висловлюються вельми оригінальні і глибокі думки, а коли хтось і змеле очевидну дурницю, то й його вислухають з повагою, розуміючи, що й дурневі іноді потрібно висловитися.
Іван Тимофійович пробирався поміж столиками, де велися всі оті розмови: хтось бив себе в груди і щось доказував, хтось пробував співати, а якийсь невдаха-артист, ставши в позу, читав з почуттям поему Маяковського "Добре!".
Десь на півдорозі його зупинили, взяли під ліктик: "Обережніше, тут товариш лежить, не наступіть". Він глянув під ноги і побачив товариша, очевидно, приїжджого. Той лежав на спині і мирно спав, прикривши лице сірим зім'ятим капелюхом. Ввічливо переступивши через сплячого, Голубев наблизився до прокурора.
— Сідай, Іване,— запросив Павло Трохимович, ногою висуваючи з-під столу стільця.— Питимеш?
— Та нібито для цього й прийшов,— зізнався Голубев.
— Ну, ото й сідай. Анюто! — прокурор клацнув пальцями, і з туману виникла Анюта.— Принеси-но нам ще пляшечку для затравки.
— А може, вам досить, га, Павле Трохимовичу?— виявила турботу Анюта.
— Що? — загримів прокурор.— Опір владі? Посаджу! Розстріляю! Іменем федеративносистичної...
Він, звісно, жартував, і Анюта розуміла, що він жартує, але розуміла й те, що з прокурором жартувати можна лише до певної межі.
На столі з'явилася пляшка, друга склянка, два бокали, пива, макарони по-флотськи б/м, себто без м'яса, зате з огірком, щоправда, настільки зім'ятим, начебто до цього його клали під поїзд.
Випили. Голубев швидко розім'як, зачервонівся і почав виповідати прокуророві своє лихо та нарікати на свій дурнуватий, за його висловом, характер.