Кажуть (хоча в це важко повірити), що лейтенант Філіппов навіть збирався писати постанову про припинення слідства і про звільнення Чонкіна через відсутність складу злочину і навіть кілька разів починав складати такий документ, але щось йому заважало, щось перебивало. Якось воно було незвично. Він просто не міг собі уявити, як це звільнити людину, котра сама себе визнала винною. Кажуть, Філіппов кілька днів переживав муки творчості, зіпсував стос паперу, шматував аркуші й жбурляв їх до кошика. Зі всіх його зусиль опісля лишився тільки один аркуш (він залетів під шафу і там пролежав довго), на якому було написано:
"Я, лейтенант Філіппов, розглянувши матеріали слідства у справі Чонкіна І. В. і допитавши свідків..." На цьому текст уривався.
А між тим в той самий час, коли лейтенант Філіппов мучився, складаючи постанову, запит Романа Гавриловича Лужина стосовно особи Чонкіна досяг тієї самої місцевості, де проживав наш герой до призову на військову службу.
Працівник місцевих органів, симпатичний молодик, схожий на лейтенанта Філіппова, завів казенного мотоциклета і поїхав у те село, де народився і виріс Чонкін. (До речі, село звалося Чонкіно, і в ньому була Чонкінська сільрада).
Голова сільради, угледівши пред'явлену йому червону книжечку, був говірким і без вагань виявив готовність сприяти прибулому в усьому. Однак труднощі цієї справи полягали в тому, що, як висловився голова:
— У нас цих Чонкіних, як собак. Ціле село всуціль, ви не повірите, всуціль Чонкіни. Між іншим, я й сам також Чонкін,— сказав голова і простяг прибулому своє депутатське посвідчення.
— Так,— сказав прибулий, і не глянувши,— але того Іваном звати.
— У нас і Іванів повнісінько. Мене, приміром, також Іваном зовуть,— мовив голова і ніяково посміхнувся.
— Але я гадаю,— наполягав симпатичний молодик,— що Іванів Васильовичів не так уже й багато.
— Та я 6 не сказав, що й мало,— відповів голова, все більше ніяковіючи.— Я ось якраз і Іван, і, даруйте, Васильович.
Молодик вже намірився повернутись до свого мотоциклета (він не збирався через якогось невідомого йому і невідомо кому потрібного Чонкіна надриватись на роботі), аж тут з'явилася секретар сільради Ксенія, також, до речі, Чонкіна.
— А чого там шукати?— сказала Ксенія.— Іван Васильович? Червоноармієць? Дак це ж Ванько. Ну, той, що конем гівна возив. Не пригадуєш? Та Князь же.
— Точно, Князь! — зрадів голова відкриттю.— Він самий і є. І як це мені одразу на думку не спало, що то ж Князь.
— Князь?— звів брови прибулий.
— Ну, прозивали його так,— недбало кинув голова.— У нас, знаєте, в селі язики без кісток, кому що в голову зайде, те й мелють.
— Чого це мелють,— заперечила Ксенія.— Хоча й село, а також народ живе, не дурніший за інших. Дарма говорити не будуть. Я ж Мар'янку добре знала, ми з нею сусідками були і по людях змалку працювали, я пам'ятаю, як цей князь, Голицин його хвамилія, квартирував у неї. Молоденький такий, волоссям кучерявий, чорний, мов сажа, а лице біле.
— Молоденький, кучерявий,— передражнив голова.— Ти зі свічкою не стояла і не знаєш, жив з нею молоденький кучерявий а чи ні...
— Жив,— упевнено сказала Ксенія, не навівши, втім, жодних доказів. Просто ця версія на тлі повсякденного нудного життя видалася їй заманливішою від інших. їй хотілося показати прибулому, що хоча село їхнє здається невиразним, звичайнісіньким, але і в ньому траплялися історії незвичайні.
Версія ця цілком влаштовувала і прибулого. Як-не-як, недарма трудився, тратив час і казенний бензин. Він не думав, як вплинуть добуті ним дані на чиюсь долю. Він не знав, ні хто такий Чонкін, ні що він скоїв, ні в чому його звинувачують, він не бажав Чонкіну ні зла, ні добра, але версія, запропонована секретарем сільради, видалася йому цікавішою від можливих інших, і, повернувшись до своєї контори, він із задоволенням відбив шифровку: "Проведеною на ваш запит перевіркою встановлено, що Чонкін Іван Васильович, 1919 року народження, мешканець села Чонкіно, походить з князів Голициних".
Підполковник Лужин не належав до тих людей, котрі не вміють володіти собою, та коли йому на стіл поклали це повідомлення в розшифрованому вигляді, він сказав: "Ого!" — і засовався в кріслі. Потім бігав по кабінету, потирав руки, клацав зубами і бурмотів: "Жахливо поталанило!" — і знову бігав по кабінету, відчуваючи здивування, радість, захоплення, тобто почуття, які міг би відчути рибалка, що закинув вудку на пічкура, а впіймав щуку.
— Жахливо поталанило! — повторяв він.— Жахливо поталанило! І знайти таке на рівному місці!
А втім, чи ж на рівному? Ні, він працював, він думав, він міг і не посилати ніякого запиту, а ось послав, отже, відчував, що в справі Чонкіна бракує якоїсь ланки, можливо, найважливішої. Отже, інтуїція щось йому підказала, раз він сам зайнявся тим, що міг зробити слідчий, котрий веде цю справу, тобто Філіппов. І не тільки міг, але й повинен був зробити Філіппов. А чому ж не зробив? Молодість? Недосвідченість? Але ж тут ніякої премудрості немає, це ази слідчої справи, що, з'ясовуючи особу злочинця, в будь-якому випадку слід надіслати запит за попереднім місцем проживання. Ні, що не кажи, міркував Лужин, дивно себе поводить Філіппов, жахливо дивно. Спочатку дозволяє одній людині полонити цілу групу, потім керує слідством вкрай погано і непрофесійно, не провівши елементарних слідчих дій, що дозволяє злочинцеві вдати із себе простого дезертира, в той час коли насправді він хоч і дезертир, але не такий уже й простий.
І знову інтуїція щось підказала Лужину, і він вслухався у її нечітке бурмотіння, коли принесли й поклали йому на стіл нову депешу:
Вельми терміново, цілком таємно Підполковнику Лужину
Вчора вночі у районі Долгова службою радіоперехоплення зафіксований вихід в ефір нерозпізнаного передавача, що працював на частоті 4750 кілогерц. Початок передачі пропущений, решту вдалося записати і дешифрувати, наводжу повний текст, одержаний в результаті дешифровки: "...двічі пройшли ешелони з військовою технікою у чохлах. Судячи по контурах, танки й гармати середнього калібру. Силуети чотирьох одиниць, здається, відповідають одержаному мною від полковника Піккенброка опису російської надсекретної зброї, так званих "катюш".