— Все зрозумів і роз'яснюю,— деренчить трубка,— ми цього вашого Чонкіна в даний момент до себе взяти не можемо, місць немає. Гарнізонна гауптвахта — по зав'язку. Крім того, є вказівка: дезертирів, самострільників, панікерів та іншу дрібноту судити показово на місцях, що матиме велике виховне значення для всього місцевого населення. Пойняв, лейтенанте?
— Зрозумів,— відповідає лейтенант Філіппов.— А чекати вас коли?
— А чекати нас не треба. Таких Чонкіних по області вагон і маленький візок, а трійка у нас одна. Коли черга дійде, тоді й приїдемо.
Лейтенант кладе трубку і думає: ну, гаразд, ну й нехай. Врешті-решт не я чекатиму, а Чонкін. А в мене і без Чонкіна справ досить. Он чоловік якийсь стоїть, йому теж від мене чогось треба. А що це, власне, за чоловік і як він тут опинився?
Лейтенант отямився, здригнувся, поглянув на чоловіка, що стояв у позі прохача біля дверей.
— Ви з якого питання? — запитав лейтенант.
— Ви мене?— запитав чоловік і ткнув себе пальцем у груди.
— Ну, а кого ж? Тут, здається, крім нас двох, нікого немає.
— Так, так,— печально погодився чоловік і наблизився до лейтенанта.— Я розумію, що вам усе відомо. Але прошу врахувати, що я сам прийшов повинитися.
— Про що це ви?— запитав лейтенант стомлено.
— Я стосовно мерина...
— Мерина?— лейтенант присунув до себе настільний календар і записав слово "Мерин" з великої літери, гадаючи, що це прізвище.
— Ім'я, по батькові? — запитав він.
— Борис Євгенович.
— Так,— кивнув лейтенант, записуючи.— І що ж він вчинив?
— Хто?
— Ну, цей ваш...— лейтенант перевірив запис.— Мерин Борис Євгенович.
— Ви мене не так зрозуміли. Борис Євгенович — це я,— і він знову ткнув себе пальцем у груди, наче пояснював глухонімому.
— Зрозуміло,— сказав лейтенант,— і що ж вам потрібно, громадянине Мерин?
— Даруйте,— посміхнувся прохач,— ви знову мене не так зрозуміли. Мерин — це всього лише друкарська помилка. Жахлива, недоладна, на диво безглузда помилка. Мусило бути "мірилом", але складач взяв із каси не ті літери. Жахлива помилка. Трагічне непорозуміння. І, ви знаєте, я завжди слідкував за всім особисто, але того дня якраз прийшла дружина оцього Чонкіна... І в результаті така помилка...— Єрмолкін вхопився за голову і заскреготів зубами.
Лейтенант спохмурнів. Зі всього сказаного відвідувачем він почув лише два слова: "Чонкін" і "помилка".
— Громадянине Мерин,— сказав він суворо.— Що це ви мелете? Я вам вперше і востаннє раджу зрозуміти і запам'ятати, що у нас помилок взагалі не буває.
— Запевняю, що ви помиляєтесь,— жваво заперечив Борис Євгенович,— я не мерин, я...
— Я, я, я,— перекривив його лейтенант,— я бачу, що ви не мерин, я бачу, що ви осел.
Єрмолкіна аж перекосило.
— Як? Що? Що ви сказали? Як ви смієте мене, старого партійця?.. Та коли б живий був Дзержинський... Він навіть з ідейними ворогами не дозволяв...
— Ага,— упіймав його на слові Філіппов,— отже, ви визнаєте себе ідейним ворогом?
— Що? — Єрмолкін зблід від несправедливої образи.— Я — ідейний ворог? Так, звичайно, я розумію, що вчинив помилку. Але я — комуніст. Я — член партії з тисяча дев'ятсот двадцять...— Він поворушив губами, але року не згадав.— Я розумію,— він розхвилювався і замахав руками, як крильми.— Ви не хочете взяти до уваги, що я прийшов повинитися. Але вам приховати цей факт аж ніяк не вдасться. Я не допущу...
— Не допустиш?— Філіппов, втративши терпець, послав Єрмолкіна до матері і навіть вказав, до якої саме.
— Сопляк!—заволав Єрмолкін, забувши, де перебуває.— Сам іди туди, куди мене посилаєш!
Він був нестерпним. Філіппов натис на кнопку, і на сцені з'явився сержант Клим Свинцов. Свинцов зробив кілька енергійних рухів, і Єрмолкін з одірваним коміром знову опинився на волі.
— Я цього так не залишу,— сказав він, потираючи забите коліно, і вирушив до обласного центру шукати справедливості, тобто вимагати, аби його посадили, але зафіксували, що він з'явився добровільно, а не приведений попід білі рученьки.
Тут дехто з читачів може запитати, а що ж у цей час, коли Єрмолкін справедливості добивався, чи виходила газета "Більшовицькі темпи"? А якщо виходила, то хто її підписував? Признатися, автор цим зовсім не цікавився і нічого певного з цього приводу сказати не може. Про Єрмолкіна ж відомо, що до обласного центру він потрапив, ночував на вокзалі, а вранці наступного дня був першим відвідувачем Романа Гавриловича Лужина.
Важко собі уявити, як це в ньому співіснувало, але Єрмолкін, з одного боку, вірив у те, що органи наші складаються всуціль з кришталево чистих людей, трішки, можливо, таємничих, а з іншого,уявляв собі обласного начальника чимось схожим на вурдалака з вовчою пащею і величезними волохатими ручиськами. Замість цього він побачив за широким столом не людину, а голову. Голена голова з великими вухами лежала підборіддям на столі і дивилася на Єрмолкіна маленькими очима крізь рогові окуляри з товстими скельцями. Єрмолкін розгубився і зупинився посеред кабінету. Голова гойднулася набік, і раптом маленький чоловічок, ледь не карлик, у військовій формі з'явився з-за столу і на коротких ніжках, мов на коліщатах, швидко підкотився до Єрмолкіна.
— Борисе Євгеновичу! — вигукнув чоловічок і уп'явся в руку Єрмолкіна двома своїми.— Жахливо радий. Бачити. Вас. У себе,— сказав він, наче ставлячи після кожного слова крапку, і заклацав зубами, які в нього були великі, але зовсім не видавалися вовчими.
— Ви мене знаєте,— не здивувався, а відзначив Єрмолкін.
— Аякже, аякже,— мовив Л ужин.— Було б дивно. Коли б ні.— Він на весь рот посміхнувся і знову заклацав зубами.
— Отже, вам усе відомо?
— Так. Звичайно. Все. Абсолютно.
— Я так і думав,— похитав головою Єрмолкін.— Але прошу вас відзначити, що я сам прийшов повинитися.
— Так,— сказав Лужин.— Звичайно. Відзначимо. Все-непремінно. Де ваша заява?
— Заява? — розгубився Єрмолкін.— Я. Власне. Думав. Що. Усно.— Він не помітив, як враз перейняв лужинську манеру розмовляти.
— Шкода,— сказав Роман Гаврилович.— Ми. Любимо. Щоб усе. На папері. Тому. Я вас прошу.— Він ухопив Єрмолкіна за лікоть і повів до виходу.— Там. Дівчина. Секретар. Візьміть. У неї. Аркуш паперу і викладіть все коротко, але детально. Як сказав пролетарський великий. Людських душ інженер. Щоб словам було тісно, а думкам... Як?