Потім, уже вдома у ліжку, він знову засинав, і прокидався, і слухав безконечну розповідь дружини, як вона жила всі ці роки, як ростила Ленжика, як у нього прорізалися перші зубки, як він хворів на кір та скарлатину, як пішов до першого класу і приніс перші оцінки, як вступив у піонери і в комсомол. І, знову засинаючи, Єрмолкін думав, як добре, що він у себе вдома і лежить не сам-один, а з дружиною, і не на голому дивані, а на пуховій перині, на хрусткому від крохмалю простирадлі. І він вдячно думав про дружину, що вона його за ці роки не покинула, і вдячно думав про себе, що він вчасно отямився і повернувся до неї.
Але довга звичка спати на казенному дивані не минула безслідно, і вранці Єрмолкін, розплющивши очі, довго не міг зрозуміти, де перебуває і хто лежить поруч із ним. Потім усе згадав і посміхнувся.
Згодом він встав, одягнув смугасту піжаму (з вечора приготовлена дружиною, вона висіла на бильці стільця), взув капці, пішов до поштової скриньки і витяг з неї всі газети, які передплачував, у тому числі й свої рідні "Більшовицькі темпи".
Власне кажучи, він розпочав свій день, як звичайно, як розпочинав його усі чотирнадцять літ своєї журналістської діяльності. Але принципова різниця полягала в тому, що сьогодні він узяв читати свою газету не як редактор, а як звичайна благополучна людина, котра має звичай зранку, перш ніж братися за виконання своїх повсякденних обов'язків, у спокійній домашній обстановці за склянкою чаю ковзнути по рядках неуважним поглядом і відзначити, що у світі відбуваються такі й такі події.
Отже, він почав ковзати поглядом по рядках і розпочав з передовиці. Але недовго йому вдалося зображувати з себе звичайного читача. Поступово над читачем взяв гору редактор. Далася взнаки багаторічна звичка, і, одірвавшись од чаю, він почав ложечкою водити по рядках, автоматично відзначаючи, скільки разів трапиться слово "Сталін", чи вірно розставлені коми та крапки, чи тим шрифтом набрано статтю і взагалі, чи все гаразд, і раптом...
Ій-Богу, не хочеться далі писати, рука не піднімається і перо випадає з рук.
"Вказівки товариша Сталіна,— прочитав Єрмолкін,— для всього народу нашого стали мерином мудрості і глибокого осягнення об'єктивних законів розвитку". Єрмолкін нічого не втямив і знову прочитав. Знову не втямив. Слово "мерином" чимось йому не сподобалось. Він відкинув ложечку, взяв олівець і, поставивши на берегах газети спеціальні значки, що означали вставку, замінив це слово "тягловою одиницею кінського поголів'я". Прочитав усю фразу в новій редакції: "Вказівки товариша Сталіна для всіх радянських людей стали тягловою одиницею кінського поголів'я мудрості і глибокого осягнення об'єктивних законів розвитку суспільства". В новому вигляді фраза зрозумілі-шою не стала.
Відновив "мерином", ще раз прочитав і...
Катя прасувала на кухні чоловікові білу сорочку, коли почула нелюдський крик. Вбігши до кімнати, вона побачила чоловіка в неприродній позі. Повільно сповзаючи на підлогу, він смикав ногами, бився головою об спинку стільця і, вирячивши очі, репетував так, наче два десятки скорпіонів уп'ялися в нього з усіх боків.
— Борисе! — вигукнула Катя, кидаючись до чоловіка і термосячи його за плечі.— Що з тобою?
Борис волав, продовжуючи сповзати. Вона схопила його попідруки і тягла до себе, намагаючись втримати на стільці. При всій зовнішній миршавості він виявився дуже важким. Нарешті їй вдалося надати його тілу стану нестійкої рівноваги.
— Ти посидь,— сказала вона, притискуючи його плечі до спинки стільця,— я зараз.
Вона принесла кварту води. Борис Євгенович жадібно вхопив кварту і, цокаючи об неї зубами, розпліскуючи воду на груди, зробив кілька судомних ковтків і наче трохи заспокоївся: відкинув голову на спинку стільця, буцім готувався до того, що його голитимуть, відкрив рота й закотив очі.
— Борисе!—лагідно сказала Катя.— Скажи мені, що з тобою?
— Там,— не міняючи пози, Єрмолкін зігнутим пальцем вказав на газету,— там... Прочитай сама... те, що підкреслено.
— "Вказівки товариша Сталіна,— прочитала Катя,— для всіх радянських людей..."
Єрмолкін слухав, прикривши очі, наче від яскравого світла. Він напружено чекав цього злощасного слова, сподіваючись, що Катя прочитає його так, як воно мало звучати насправді.
—"... стали мерином мудрості і глибокого..."
— Досить! — Єрмолкін схопився і з невластивою для нього енергією заметався по кімнаті.
Вона стежила за ним розгублено.
— Ти ж сам просив...
— Я нічого не просив! — продовжуючи бігати, він заткнув пальцями вуха.— Я нічого не хочу навіть слухати.
Вона знову взяла газету, прочитала не лише підкреслені, але й кілька рядків до і після. Вона читала повільно, ворушачи губами. Він підбіг до неї і вирвав газету.
— Борисе! — вигукнула вона.— Я не розумію, чим ти так схвильований?
Він зупинився наче вкопаний.
— Як не розумієш? — повернувся до грубки.— Вона не розуміє! — Повернувся знову до дружини і запитав по складах: — Що-ти-не-ро-зу-мі-єш? Ти бачиш, що тут написано? Це ж цілковита нісенітниця. Вказівки стали морином. Мерином, мерином, мерином...
Він пожбурив на підлогу газету і схопився за голову.
Катя дивилася на нього зі співчуттям і розгублено. Вона дійсно не розуміла. Роблячи скидку на вади свого жіночого розуму, вона гадала, що фраза, котра зняла таку бурю в душі її чоловіка, не більша нісенітниця, ніж все решта.
— Але, Борисе,— сказала вона м'яко,— мені здається...
— Тобі здається! — заволав він.— їй здається! Що тобі здається?
— Мені здається,— сказала вона тихо, намагаючись не збурювати його гніву,— можливо, це не така вже й дурниця. Ти пам'ятаєш, у фізиці одиниця потужності вимірюється кінською силою. А мудрість товариша Сталіна, можливо, вимірюється...
— Мерином? — підказав Єрмолкін.
— Еге ж,— кивнула вона з посмішкою.— Ну, може, не одним, а двома, трьома.
— Ха-ха-ха! — голосно розсміявся Єрмолкін. Він сміявся істерично й нестримно, так само, як щойно плакав. І раптом зупинився й вирячив очі.
— Дурепа! — сказав він тихо. Вона відсахнулася, наче від удару.
— Як?
— Дурепа! Дурноверха! В твоїх курячих мізках сто меринів глупоти.