— Повернись! — незлостиво наказав лейтенант, проходячи до свого столу.— Сядь! — кивнув він на табуретку.
Чонкін сів, шморгнув носом, а рукавом втерся.
— Ну то як, Чонкін, будемо зізнаватися у вчинених злочинах відверто і щиросердно чи будемо викручуватись, мовчати, брехати і намагатися обвести слідство круг пальця?
Чонкін ковтнув слину і промовчав.
— Чонкін! — підвищив голос лейтенант.— Я вас запитую. Чи визнаєте ви себе винним? — Він знову витяг нагана і злегка постукав по столу руків'ям.
— Визнаю,— ледве чутно сказав Чонкін і покірно кивнув головою.
— Так! — пожвавішав лейтенант і швидко записав щось до протоколу.— А в чому саме ви визнаєте себе винним?
— А іменно винним себе визнаю у всьому.
— Ну, що ж, тоді розпишіться ось тут.
І Чонкін розписався. Як умів. Довго виводив велике "ч", вмочив ручку в чорнило, написав "о", ще раз умочив, написав "н" — і так все прізвище через увесь аркуш. Лейтенант обережно взяв листок протоколу і довго дмухав на дорогоцінний автограф.
— От і молодець,— сказав він.— Хочеш яблучка?
— Давай,— мовив Чонкін, махнувши рукою.
5
Чонкіна потім запитували суворі люди: що ж ти, мовляв, так тебе й розтак, лопух ти такий, та як же ти одразу скис і під усім розписався?
— Перепудився дуже,— відповідав наш горе-герой і посміхався ніяково.
Йому казали:
— Та як же ж так, ти ж до цього проявив, можна сказати, чудеса героїзму.
— Свистів він усе,— мовив Штик.
— Хто? Я? — бив себе Чонкін кулаком у груди.— Та щоб мене... Ти запитай лейтенанта. Він же зна.
— Та кинь,— махнув рукою Штик.— Тепер усе зрозуміло. Прийшов, насвистів, з полком бився.
Чонкін страждав. Йому не так було досадно, що підписав він щось там, ображало те, що не вірили. Та й як після такого повірити? Хай би застосовували до нього якісь особливі покарання, заганяли б голки під нігті, прищемлювали дверима окремі тілесні органи, тут хоч дерев'яним будь, можеш не витримати. Але ж з ним нічого подібного не витворяли. Ну, тицьнули під носа револьвер, ну, хто ж заперечує, неприємно, звичайно, але терпіти все-таки можна.
А ось не витерпів, підписав, що під час відбування караульної служби не раз порушував статут, співав, пив, їв, палив, ходив до вітру, покинув пост, зійшовся з Ганною Бє-ляшовою, переніс об'єкт охорони, порушував форму одягу (з'являвся серед місцевого населення в самій білизні), пиячив, вів аморальний і навіть розбещений спосіб життя; дізнавшись про початок війни, не вжив ніяких заходів, аби з'явитися до місця служби, ухилившись таким чином від виконання свого військового обов'язку, що рівнозначно дезертирству.
Ось і розвіяно міф про легендарного героя Чонкіна. І розчарованого автора облягають сумніви, чи варто йому продовжувати життєпис цієї особистості. Автор знічений. Як бути і що діяти? Як звітувати перед суворим читачем? Адже він не тільки суворий, він довірливий. Ну, гаразд, змирився він. Хай цей Чонкін кривоногий та клаповухий, і голова завбільшки з кулачок, але ж недарма автор саме такого героя підсовує, мусить же він, оскільки героєм названий, подвиг якийсь значний звершити?
Так, мусить. Але боїться. Чим більший подвиг, тим страшніше його здійснювати.
6
Щоранку Нюра приходила на майдан перед Установою і стояла під тим самим деревом, верхівку якого бачив Чонкін з кабінету лейтенанта Філіппова. Вона приходила, стояла, крутила в руках свою поштарську сумку і розглядала вхідні двері, невідомо на що сподіваючись. Піднятися на ґанок і увійти у ці двері вона не наважувалась, а стояти просто так — навіщо ж?
Працівники Установи щоранку проходили повз Нюру і зникали за цими таємничими дверима. Дехто з них був знайомий Нюрі, але з'явилися й нові. Знайомим Нюра кивала головою і гукала здалеку: "Гей, здоров!> Одні здригалися, нерозуміюче дивились на Нюру і, буркнувши щось собі під носа, йшли далі. Інші ж проходили, навіть не здригнувшись, ніби коливання атмосфери ніяк не впливали на їхні барабанні перетинки. Нюра мимоволі ніяковіла, не зважувалась підступитися до цих поважних персон з такою дрібницею, як Чонкін.
Потупцювавши під деревом, ішла на пошту, наповнювала сумку листами, поверталась назад, знову тупцяла і лише надвечір добиралася до Красного. Розносила листи, годувала зголоднілу за день худобу, а сама їла чи ні — Бог відає. А потім була нескінченна ніч, і мокра від сліз подушка, і звичний шлях до міста Долгова, і безглузде вистоювання під деревом.
В її сумці лежав вузлик, а в ньому — два черствих пироги з картоплею, п'ятеро круто зварених яєць та наповнений махоркою кисет з написом, вишитим блідою заполоччю: "Вані від Нюри з привітом".
Одного разу їй пощастило. Вона так само стояла під деревом, аж тут до неї підійшла дамочка в чоботях і з цигаркою, запитала Нюру, кого вона чекає і навіщо, мовила "зараз" і зникла за дверима Установи. Нюра мала б уже бути на пошті, та не можна ж нехтувати таким випадком. Вона почекала, і незабаром у тих же дверях з'явився лейтенант Філіппов у новій формі й начищених до блиску чоботях. Він вийшов ніби так собі, поглянув на небо, потягнувся, опустив очі й побачив Нюру.
— Гей, здоров! — гукнула до нього Нюра і привітно усміхнулася.
— Ви до мене? — запитав лейтенант, дивлячись на Нюру, ніби на незнайому жінку.
— До тебе, кивнула Нюра і, осміліла, наблизилась до лейтенанта. Як він там?
— Це ж хто? — добродушно запитав лейтенант.
— Таж Ванько,— довірливо мовила Нюра, не зрозумівши гри.
— Який — Вайько?
— Таж Чонкін.
— Чонкін, Чонкін...— повторив лейтенант, нібито намагаючись пригадати. Добув з кишені цигарку, запалив.— Чонкін...— пробурмотів він, наморщивши лоба.— Щось таке ніби чув. А звати ж як?
— Іваном,— похнюплено сказала Нюра. Вона збагнула, що лейтенант жартує, але відповісти йому тим же не могла.
— Іван Чонкін! — голосно промовив лейтенант, ніби пробуючи це ім'я на смак.— Здається, є такий. А ви хто йому, власне кажучи, будете?
— Сам знаєш! — Нюра почала сердитись.
— Я не знаю,— посміхнувся лейтенант доброзичливо.— Можливо, він ваш чоловік?
— Чоловік,— похмуро кивнула Нюра.
— А де це зазначено?
— А ніде. Я жила з ним без запису.
— Мало хто з ким жив,— розводив філософію лейтенант.— У нас в селі один з козою жив. Якийсь документ є, що ви разом жили?