— Гей, чуєш, ти! Як узагалі життя-то?
Льоша потяг на себе вуздечку, зупинив коня і з цікавістю подивився на Чонкіна, якого бачив уперше.
— Життя взагалі-то нічого,— сказав він, подумавши.— Підходяще життя.
Помовчали... Потім Чонкін поглянув на безхмарне небо і сказав:
— Сьогодні, видно, буде погідно.
— Буде погідно, коли не буде дощу,—сказав Льоша.
— Без хмар дощу не буває,— зауважив Чонкін.
— Без хмар не буває.
— А буває так, що і хмари є, а дощу все одно немас.
— Буває й так,— погодився Льоша.
На цьому вони розійшлися. Жаров поїхав доганяти череду, а Чонкін повернувся до хати.
Нюра спала, розкинувшись по всьому ліжкові. Будити її було шкода. Чонкін потинявся трохи по хаті, не знайшовши собі ніякої справи, все-таки підійшов до Нюри.
— Чуєш, ти, посунься,— сказав він, торкнувшись її плеча.
Сонце вже світило просто у вікно, промінь його впирався у протилежну стіну, на якій висіли ходики з погнутим циферблатом. Ходики були старі, механізм припав пилом, у ньому щось шаруділо й цокало. Стрілки показували чотири години — в цей час німці бомбардували Київ.
Кінець першої частини
1963—1967
ЧАСТИНА ДРУГА 1
Звістка про початок війни звалилася як сніг на голову, бо ніхто не думав, не передбачав. Щоправда, тижнів за півтора до цього баба Дуня всім розповідала свій сон, начебто її курка Клашка народила цапа з чотирма рогами, однак знавці трактували це видіння як безневинне: щонайгірше, міркували, на дощ. Тепер усе набуло іншого значення.
Чонкін про те, що сталося, дізнався не одразу, бо сидів у нужнику й нікуди не квапився. Його час був не лічений. Він був відпущений йому не для чогось вищого, а просто так. Щоб спостерігати плин життя, не роблячи висновків. Аби їсти, пити, спати і справляти природну нужду не тільки в моменти, визначені статутом караульної і гарнізонної служби, а й коли заманеться.
Літній нужник стояв на городі. Сонячні промені прошивали наскрізь цю вутлу споруду. Дзижчали зелені мухи, і павук з кутка спускався на павутинці, наче на парашуті.
На стіні праворуч, наколоті на цвяшок, висіли квадратні клапті газет. Чонкін зривав їх по черзі і прочитував, отримуючи при цьому чимало уривчастих відомостей з найрізноманітніших питань. Познайомився з деякими заголовками:
АВСЯ ЛІКУВАЛЬНИЙ СЕЗОН НА ВОЛОГОДСЬКИХ КУРОРТАХ ІЙСЬКОВІ ДІЇ В СІРІЇ ІЙСЬКОВІ ДІЇ В КИТАЇ ОБЕЛЕН "ЛЕНІН І СТАЛІН В ЖОВТ
Замітку "НІМЕЦЬКИЙ ПРОТЕСТ СІЛА" прочитав пов ністю:
Берлін, 18 червня (ТАРС). За повідомленн
Німецького інформаційного бюро
ряд США в ноті від 6 червня
жадав від німецького повірен
в справах у Вашінгтоні, аби співр
ки німецької інформаційної біб
в Нью-Йорку, агентства Трансоцеа
лізничного товариства покинули
риторію США. Вимога вмотивована
робітники займалися начебто не
ою діяльністю. Німецький уряд ві
вимоги, як необгрунтовані, і за
ло протест проти дій Сполучених Ш
ть договору.
Не встиг Чонкін замислитися над діями СІЛА, як почувся віддалений Нюрин поклик:
— Ва-а-ню!
Чонкін нашорошив вуха.
— Ваню! І де ти?
Йому незручно було відгукуватися, і він мовчав.
— От дідько б його вхопив, і куди пропав! — репетувала Нюра, наближаючись. Виходу не було, довелося відгукуватись.
— Ну, ного галасуєш? — подав він голос, мимоволі знічуючись.— Я тут.
Нюра була вже зовсім поряд. Крізь вічко, яке утворилося на місці сучка, він побачив її обличчя, червоне від збудження.
— Виходь швидше! — сказала Нюра.— Війна!
— Ще чого бракувало! — не те щоб здивувався, а засмутився Чонкін.— Невже з Америкою?
— З Німеччиною!
ЧОНКІН здивовано свиснув і став застібати ґудзики. Він якось не йняв віри і, вийшовши назовні, запитав у Нюри, хто їй таку дурницю наплів.
— По радіо передавали.
— Може, брешуть? — міркував він.
— Не схоже,— сказала Нюра.— Всі до контори побігли на мітинг. Ходімо?
Він замислився і схилив голову набік.
— Раз уже така справа, мені, певно, не до мітингу. Ось він, мій мітинг, щоб він згорів,— сказав Чонкін і злісно сплюнув у бік літака.
— Облиш,— заперечила Нюра.— Кому він треба?
— Був непотріб, тепер знадобиться. Піди послухай, що кажуть, а я постою, подивлюся, як би не налетіли.
За хвилину з гвинтівкою через плече він ходив довкола літака і крутив головою, очікуючи нападу чи Німеччини, чи начальства. В нього вже боліла шия і рябіло в очах, коли загостреним слухом він вловив наростаючий звук "зи зи-зи".
"Летить!" — стрепенувся Чонкін і витягнув шию. Перед очима майнула цятка. Зараз вона збільшиться, поступово набуваючи обрисів літака... Але цятка раптом зовсім щезла, і звук урвався. Враз щось кольнуло Чонкіна, він ляснув себе по лобі і вбив комара. "Це не літак",— сказав він собі і витер залишки комара об штани.
Чи від удару по лобі, чи з причини немеханічної в мізках Чонкіна щось посунулося, і від того зрушення народилася тривожна думка, що він дарма тут гайнує час, що нікому він не потрібен і нікого по нього не пришлють. Він і раніше не думав про якесь своє особливе призначення, але все ж не сумнівався, що колись його про щось попросять. Хай не багато попросять, хоча 6 дурницю, хоча 6 про те, аби життя своє оддав задарма заради чогось путнього. З усього виходило, що й життя його непотрібне нікому. (Звісно, можливо, з точки зору великих досягнень таке скромне явище природи, як життя Чонкіна, коштувало якусь дрібничку, але в нього не було нічого ціннішого, чим він міг би поділитися з рідною Вітчизною).
З сумом усвідомлюючи свою непотрібність, Чонкін покинув об'єкт охорони і подався до контори, поблизу якої зібрався і ждав роз'яснень народ.
2
Широким півколом люди стояли перед високим ґанком, обнесеним поруччям. Всі терпляче дивилися на оббиті потертою мішковиною двері, сподіваючись, що вийде начальство і додасть подробиць. Чоловіки похмуро диміли цигарками, жінки тихенько плакали, діти розгублено позирали на батьків, не розуміючи їхнього раптового смутку, бо для дитячої уяви немає нічого на світі веселішого, ніж війна.
Була середина дня, пекло сонце, час завмер на місці, начальство не з'являлося. Знічев'я люди слово по слову розговорилися. Плечовий, котрий, як завше, опинився в центрі уваги, втішав співгромадян, що війна ця триватиме не довше, ніж до найближчого дощу, коли вся німецька техніка неодмінно загрузне на наших дорогах. Курзов з ним погоджувався, але пропонував узяти до уваги факт, що німець, відгодований концентратом, може витримати чимало. Між людьми розгублено товкся дід Шапкін, незважаючи на свої дев'яносто літ, пригасаючу свідомість і цілковиту глухоту. Шапкін намагався з'ясувати, заради чого таке збіговисько, але ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Плечовий зглянувся і, вдавши, ніби тримається за ручки станкового кулемета, нечутними для діда звуками зобразив довгу чергу: