— Це ж як розуміти? — ввічливо запитав Чонкін, позираючи голодними очима на яєчню, що холола, проте не зважуючись братися за неї раніше від хазяїна.
— А як хочеш,— розвивав свою думку Гладишев, не помічаючи нетерплячки гостя.— От поміркуй. Для доброго врожаю треба угноїти землю лайном. З лайна виростають трави, злаки і овочі, що їх їмо ми й тварини. Тварини дають нам молоко, м'ясо, вовну й усе інше. Ми все це споживаємо і перетворюємо знову на лайно. От і відбувається, як би це сказати, кругообіг лайна в природі. І, скажімо, навіщо ж нам споживати це лайно у вигляді м'яса, молока чи хоча б от хліба, себто в переробленому вигляді? Постає законне питання: чи ж не краще, відкинувши упередженість і вдавану гидливість, споживати його в чистому вигляді, як чудовий вітамін? Для початку, звісно,— поправився він, спостеріг-ши, що Чонкіна пересмикнуло,— можна знищити природний запах, а згодом, коли людина звикне, зоставити все, як є. Але це, Ваню, справа далекого майбутнього і успішних дерзань науки. І пропоную, Ваню, випити за успіхи нашої науки, за нашу Радянську владу і персонально за генія у світовому масштабі товариша Сталіна.
— За зустріч,^— поквапно підтримав його Чонкін.
Дзенькнуло скло об скло. Іван перекинув вміст своєї склянки і мало не гепнувся зі стільця. У нього одразу перехопило подих, наче хто сунув під дихавку кулаком. Нічого не бачачи перед собою, він навмання тицьнув виделкою у сковороду, одірвав шмат яєчні і, допомагаючи собі другою рукою, запхнув її в рот, проковтнув, обпікаючись, і тільки після цього видихнув повітря, що розпирало легені.
Гладишев, котрий спорожнив свою склянку без натуги, дивився на Івана з лукавою посмішкою.
— Ну як, Ваню, самогон?
— Первачок що треба,— похвалив Чонкін, витираючи долонею сльози.— Аж дух забиває.
Гладишев з тією ж самою усмішечкою присунув до себе пласку консервну банку, що правила за попільницю, хлюпнув у неї самогону і запалив сірника. Самогон спалахнув синім неяскравим полум'ям.
— Бачив?
— З хліба чи з буряків? — поцікавився Чонкін.
— З лайна, Ваню,— зі стриманою гордістю сказав Гладишев.
Іван похлинувся.
— Це як же ж? — запитав він, відсуваючись од столу.
— Рецепт, Ваню, дуже простий,— охоче пояснив Гладишев.— Береш на кіло лайна кіло цукру...— Перекинувши табуретку, Чонкін кинувся до виходу. На ґанку він мало не збив з ніг Афродіту з дитинчам і за два кроки від ґанку вперся лобом у дерев'яну стіну хати. Він блював, вивертаючи нутро.
Слідом за ним вибіг розгублений господар. Лунко гупаючи чобітьми, збіг з ґанку.
— Ваню, ти що? — співчутливо запитав він, торкаючи Чонкіна за плече.— Це ж чистий самогон, Ваню. Ти ж сам бачив, як він горить.
Іван щось хотів відповісти, але від згадки про самогон нові судоми схопили шлунок, і він ледве встиг розставити ноги ширше, аби не забризкати черевики.
— О Господи! — зі страшенною нудьгою висловилася раптом Афродіта.— Ще одного лайном напоїв, ірод проклятий, погибелі на тебе нема. Тьху на тебе! — вона смачно плюнула в бік чоловіка.
Той не образився.
— Ти, ніж плюватися, яблука кислого з льоху принесла б. Погано, бачиш, чоловікові.
— Та які там яблука! — застогнала Афродіта.— Ті яблука теж наскрізь просмерділи лайном. По всій хаті саме лише лайно, щоб тобі запастися, щоб тобі в ньому втопитися, дурню клятий! Піду я від тебе, ірода, жебракуватиму з дитиною, ніж у лайні гибіти.
І, не відкладаючи справи на безрік, вона підхопилася з Гераклом і чкурнула за хвіртку. Гладишев, покинувши Чонкіна, побіг за дружиною.
— Куди ти біжиш, Афродіто? — загукав він їй услід.— Вертайся, тобі кажуть, не ганьби мене й себе перед людьми. Гей, Афродіто!
Афродіта зупинилася, озирнулася і люто закричала йому в лице:
— Та яка ж я тобі Афродіта? Фроська я, втямив, йолоп клаповухий, Фроська!
Обернулася і, високо тримаючи на розчепірених руках перелякану до смерті дитину, побігла селом далі, підстрибуючи і спотикаючись.
— Фроська я, чуєте, люди, я — Фроська! — вигукувала вона з такою несамовитою насолодою, наче після тривалої німоти знову почала говорити.
21 червня послу Німеччини в СРСР Шуленбургу було передано заяву, в якій говорилося, що за отриманими даними німецькі війська скупчуються біля західних кордонів Радянського Союзу. Радянський уряд просив уряд Німеччини дати пояснення з цього приводу. Ця заява була передана Гітлеру, коли до початку війни залишалися хвилини.
У цей час Чонкін, напередодні помирившись з Нюрою, ще спав. Потім відчув малу нужду і прокинувся. Певний час він лежав, не наважуючись вилізти з-під теплої ковдри і потай сподіваючись, що його бажання мине саме собою. Але бажання не минало. Він дотерпів до тієї миті, коли не можна було втрачати й секунди. Всунувши ноги в черевики і накинувши на голі плечі шинелю, він вискочив на ґанок, а далі не побіг, ніколи було.
Ранок був ясний, погідний. На траві, на листі дерев, на площинах літака лежала густа роса. Сонце вже одірвалося від обрію і на очах звужувалося. Червоні відблиски його лежали на вікнах хат. Панувала цілковита тиша, яку час від часу порушувало тихе і сонне мукання корів. Чонкін хотів було розбудити Нюру, щоб вона подоїла і вигнала до череди Красавку, але передумав і вирішив зробити це сам. Щоправда, коли він брав дійницю, Нюра прокинулася і хотіла вставати, та він їй сказав:
— Давай, спи далі.
І почимчикував до хліва.
Подоївши Красавку, він одчинив їй одну половинку воріт, але корова не виходила: вона звикла, що перед нею відчиняють ворота навстіж. "От скотина",— подумав Чонкін і хотів уперіщити її по спині засувом, але пожалів.
— Давай вимітайся,— миролюбно пробурмотів він, відкриваючи другу половинку воріт.
Красавка, презирливо покосувавши в бік Чонкіна, пройшла мимо і, урочисто похитуючи головою, увінчаною короткими рогами, попрямувала з двору.
Тут надійшла й череда.
Корови розбрелися по всій вулиці і, на ходу принюхуючись до стовпів та тинів, сонно зітхали.
За чередою, погойдуючись на коні, їхав новий пастух Льоша Жаров. Замість сідла під ним була стара куфайка, її драні рукави звисали і, як маятники, розгойдувалися в такт ході коня.
Угледівши пастуха, Чонкін захотів побалакати з ним і, підійшовши до хвіртки, гукнув: