— Та полаявся,— посмутнішав іще більше Іван.
— А може, і правильно вчинив,— припустив Гладишев. Він боязко поглянув на дружину і заговорив пошепки: — Коли хочеш знати, я тобі ось що скажу: не зв'язуйся ти з цими бабами, Ваню. Тікай від них, доки молодий. Адже ж вони... Ти поглянь хоча б на мою. Он вона сидить, гадюка потайна, в неї язик, Ваню, ти дивитимешся зблизька, зверни увагу, роздвоєний. Ну, достеменно гадюче жало. А скільки я від неї, Ваню, горя зазнав, це ні в казці сказати, ні пером описати. Та хіба ж.тільки я? Всі чоловіки від їхньої статі страждають неймовірно, візьми хоч сучасну епоху розвитку, хоч факти з історичного минулого,— покосував-ши на дружину, він зашепотів ще тихше, наче повідомляв надсекретну новину.— Коли цар Микола Перший заслав декабристів до Сибіру чортзна-куди, так їхні жінки на цьому не заспокоїлися, а зібрали свої манатки й помандрували туди за ними, дарма що залізниці в той час не було. І коней позаганяли, і візників замучили, і самі ледь не повмирали, а все ж дісталися, отакі справи. Я, Ваню, про Нюрку кепського нічого не скажу — вона жінка освічена і з поняттям,— а все ж тікай ти од неї, допоки не пізно.
— Я б і побіг,— сказав Чонкін,— та оцей драндулет тримає.— Він кивнув у бік літака і, подумавши, докинув зажурено: — Та й жерти хочеться. Кишки марш грають.
— їсти хочеш? — здивувався Гладишев.— Господи, та чого ж ти раніше не сказав? Ходімо до мене. Зараз примус розпалимо, яєчні із салом насмажимо. Самогончику крапелька,— він підморгнув Чонкіну,— є. Ходімо. Та й взагалі подивишся, як живу.
Чонкін не примусив себе довго припрошувати, сховав гвинтівку під сіно, переліз через тин і, обережно ступаючи між грядками, рушив за хазяїном, який незалежною ходою крокував попереду. Зійшли на ґанок. Афродіта хворобливо поморщилася і одвернулась.
— Хоча б клейонку під дитину підстелила,— пробурчав на ходу Гладишев,— а то ж накладе — вся пелена смердітиме.
Афродіта байдуже скинула очі, байдуже сказала:
— Ти краще в хаті понюхай. І дай гостеві понюхати. Вимовила й одвернулася.
Гладишев відчинив двері, пропустив Чонкіна в сіни.
— Чув, як вона зі мною балака? — сказав він Іванові.— І отак щодня. Дурепа замурзана. В мене смердить з науковою метою, а в неї через нехлюйство.
За сіньми було темно. Гладишев запалив сірника, яким освітив вузький коридор і двері, оббиті потертою мішковиною. Гладишев розчинив ці двері, і звідтіля одразу бухнуло таким запахом, що Чонкіна захитало від несподіванки, коли б він одразу не затис носа двома пальцями, то, можливо, і впав би. З затиснутим носом він і увійшов до хати слідом за господарем. Той обернувся до нього і сказав підбадьорливо:
— Попервах воно, звичайно, трохи вдаряє, та я вже звик, і мені нічого. Ти одну ніздрю відкрий, а коли звикнеш, принюхаєшся, відкривай і другу. Запах наче гидкий, а насправді здоровий і для організму корисний, має різні цінні властивості. От наприклад, французька фірма "Коті" з лайна виготовляє парфуми з найтоншим ароматом. Ну, ти тут роздивляйся моє житло, а я миттю підсмажу яєчню, і ми з тобою поїмо, а то я щось теж зголоднів.
І доки він у світлиці накачував і розпалював примус, гість його зоставався в передпокої, звикаючи до запаху, відкривав, за порадою хазяїна, то одну ніздрю, то другу і розглядав кімнату, в якій було на що подивитися.
Насамперед — це самі горнятка. їх була сила-силенна, і стояли вони не лише на печі й на підвіконні, а й на лаві біля вікна і під лавою за спинкою залізного ліжка з неприбраною постіллю і розкиданими безладно подушками.
Над ліжком, як годиться, висіли скляні ранці з квіточками і голубами по кутках, в рамці були вмонтовані фотографії господаря дому з самого малечку до останнього часу, фотографії дружини його, Афродіти, і численних найближчих родичів з обох боків. Над цим іконостасом висів загальний портрет подружжя Гладишевих, зроблений на замовлення з різних карток і так старанно розфарбований невідомим виконавцем, що обличчя, зображені на портреті, не мали геть ніякої схожості з оригіналами.
Друга стіна, проти вікна, була музейною. На ній в таких самих скляних рамцях були розміщені вже згадувані нами друковані відгуки на наукові пошуки Гладишева, і в окремих рамцях зберігався той самий лист відомого сільськогосподарського академіка, про який ми теж згадували.
На стіні між вікнами висіла одноствольна рушниця шістнадцятого калібру, котра, як здогадується, звичайно, читач, мусить колись вистрелити, а втім, ще невідомо, вистрелить вона чи дасть осічку, це покаже майбутнє.
Чонкін ще не встиг до ладу роздивитися, що було в цій кімнаті ще, а яєчня вже була готова, і Гладишев гукнув його до столу.
Тут було теж не вельми прибрано, але все ж чистіше, ніж у передпокої. Тут стояв мисник з посудом, була підвішена до стелі люлька — ложе Геракла, і стояла стара скриня без віка, завалена пошарпаними книгами,-переважно наукового змісту (як, наприклад, "Міфи стародавньої Греції" чи популярна брошура "Муха — активний носій зарази"), а також неповною підшивкою журналу "Нива" за 1912 рік. Скриня ця була основним джерелом, з якого Гладишев черпав свою ерудицію.
На великому столі, накритому клейонкою з коричневими колами від гарячого посуду, шипіла на сковороді яєчня з салом і, хоч як Чонкіна нудило від запаху (він до нього вже, щоправда, трохи звик), проте від голоду нудило дужче, тож він не чекав, аби запрошення повторили, а без зайвих церемоній всівся за стіл.
Гладишев дістав з шухляди дві виделки, витер майкою, одну поклав перед гостем, а другу, зі зламаним зубом, узяв собі. Чонкін хотів одразу тицьнути виделкою в яєчню, але хазяїн його зупинив:
— Зачекай.
Дістав з мисника дві запилюжених склянки, подивився їх на світло, теж протер майкою, поставив на стіл. Збігав у сіни, приніс почату пляшку, заткнуту скрученою газетою, налив півсклянки гостеві і півсклянки собі.
— Ось, Ваню,— сказав він, присунувши до себе табуретку і продовжуючи розпочату розмову,— ми звикли ставитися до лайна з такою собі гидливістю, наче це щось погане. А коли розібратися, так це, можливо, найцінніша на землі речовина, бо все наше життя походить з лайна і на лайно знову перетворюється.