— Та-та-та-та! — а далі, наче галопуючи на гарячому жеребці, став вимахувати над головою уявною шаблею.
Дід сприйняв це, як належне, однак зауважив, що здавна хліб сіяли, а потім збирали, перш ніж молотити.
Поступово натовп розпався на окремі купки, в кожній з яких точилася своя розмова, котра не стосувалась того, що трапилося. Степан Луков сперечався зі Степаном Фроло-вим, що коли зчепити слона з паровозом, то слон перетягне. Плечовий зухвало стверджував, що по клітинках може змалювати будь-якого вождя чи тварину.
Іншого разу Чонкін подивувався б непересічному обдаруванню Плечового, але тепер було не до цього. Зайнятий своїми печальними думками, він одійшов за ріг, де був розкиданий стосик соснових колод.— Іван вибрав несмолисту колоду, сів і поклав на коліна гвинтівку. Не встиг дістати маслянку з махоркою — наспів Гладишев.
— Сусіде, чи не даси газетки пригоститися твоєю махорочкою, бо сірники вдома забув?
— Бери,— сказав Чонкін, не дивлячись. Уже й махорка кінчалася.
Гладишев запалив, затягнувся, сплюнув крихти, що потрапили на язик, і шумно зітхнув:
— Ехе-хе!
Чонкін мовчав, дивлячись просто перед собою.
— Ехе-хе! — ще шумніше зітхнув Гладишев, намагаючись звернути на себе увагу Чонкіна.
Чонкін мовчав.
— Не можу! — сплеснув руками Гладишев.— Розум відмовляється сприймати. Це ж треба совість яку мати — їли наше сало й масло, а тепер підносять свиню у вигляді віроломного нападу.
Чонкін і на це нічого не відповів.
— Ні, ти подумай тільки,— гарячкував Гладишев.— Адже просто, Ваню, образливо до сліз. Люди, Ваню, повинні не воювати, а трудитися. На благо майбутніх поколінь, бо саме праця перетворила мавпу на сучасну людину.
Гладишев поглянув на співрозмовника і раптом дотям-кував:
— Але ж ти, мабуть, Ваню, і не знаєш, що людина походить від мавпи.
— Як на мене, хоч од корови,— відрубав Чонкін.
— Від корови людина піти не могла,— впевнено заперечив Гладишев.— Ти запитаєш: чому?
— Не запитаю,— сказав Чонкін.
— Ну, можеш запитати,— Гладишев намагався втягти його в суперечку, аби показати свою освіченість.— А я тобі скажу: корова не працює, а мавпа працювала.
— Де? — несподівано запитав Чонкін і впритул поглянув на Гладишева.
— Що — де?
— Я тебе питаю: де твоя мавпа працювала? — сказав Чонкін, дратуючись усе більше.— На заводі, в колгоспі, на фабриці — де?
— От дурило! — захвилювався Гладишев.— Та які ж заводи, колгоспи і всячина, коли повсюди була суцільна дикість. Ти що, парубче, з глузду зсунувся? Це ж треба таке ляпнути! В джунглях вона працювала, ось де! Спершу на дерева лазила по банани, потім палицею стала їх збивати, а вже опісля й камінь у руки взяла...
Не даючи Чонкіну отямитись, Гладишев розпочав стисло викладати теорію еволюції, пояснив зникнення хвоста й шерсті, але довести свою лекцію до кінця не встиг: біля контори заворушилися, люди загомоніли, скупчилися перед ґанком. lía ганку стояв парторг Килін.
З
— З якого приводу зібралися?
Звільна спершись на поруччя, Килін переводив погляд своїх маленьких рудих очей з одного обличчя на інше, чекаючи, доки всі вгомоняться й затихнуть.
Люди перезирнулися, не знаючи, як пояснити очевидне.
— Ну? — Килін затримав погляд на бригаді рільників.— Ти що скажеш, Шикалов?
Шикалов знітився, позадкував, наступив на ногу Плечовому, отримав запотиличника і зупинився з роззявленим ротом.
— Я жду, Шикалов,— нагадав Килін.
— Та я ж... Та ми ж... Дак повідомлення ж було,— нарешті здобувся на слові Шикалов.
— Яке — повідомлення?
— Ось тобі й маєш! — здивувався Шикалов, озираючись нібито в пошуках свідків.— Чого дурня клеїш? Не чув, чи що? Було повідомлення.
— Що ти кажеш! — Килін сплеснув руками.— Невже було повідомлення? І що ж у цьому повідомленні мовилося, що більше нікому працювати не треба, а слід збиратися докупи і створювати натовп?
Шикалов мовчки похилив голову.
— І що це за люди! — з висоти свого становища нарікав Килін.— Ніякої тобі свідомості. Вам, я бачу, хоча 6 і війна, тільки б не працювати. Всім розійтися, і щоб через п'ять хвилин я тут не бачив жодної людини. Ясно? Відповідальність покладаю на бригадирів Шикалова і Талдикіна.
— Так би одразу й сказав! — зрадів Шикалов звичному ділу і повернувся обличчям до натовпу.— Ану, розійдись! Гей, дядьки, жінки, поглухли, чи що? Кому сказано? Ти що стоїш, рота роззявила? — Шикалов, витягши вперед волохаті руки, штовхнув жінку з дитинчам. Молодиця заверещала. Заверещало й дитя.
— Ти чого це штовхаєшся? — спробував захистити жінку Курзов.— Вона ж із дитям.
— Гайда, гайда! — стусонув його плечем Шикалов.— З дитям, не з дитям, кожен тут ще й патякатиме.
Підскочив і миршавий Талдикін, накинувся на Курзова, вперся йому в живіт маленькими рученятами.
— Давай, давай, любий,— заторохтів він скоромовкою.— Нічого дарма шуміти, нерви псувати, тупцяй додому, спочинь, винця випий...
— А ти не штовхайся,— все ще впирався Курзов.— Нема такого закону, щоб штовхатися.
— А ніхто й не штовхається,— вуркотів Талдикін.— Я тільки так лоскочу.
— І лоскотати закону нема,— затявся Курзов.
— Ось тобі закон! — завершив дискусію Шикалов, піднісши до Миколиного носа свого здоровенного кулачиська.
А Талдикін, мов дрібна шавка, крутився вже серед іншого населення, то виринаючи, то пропадаючи.
— Розходьтесь, люди, розходьтеся! — повискував він тонким своїм, ласкавим голоском.— Чого витріщився? Тут вам не звіринець. До міста їдьте, там звіринець. А ти, дідусю,— вхопив він Шапкіна за рукав,— заснув, чи що? Чимчикуй звідсіля, нічого тут для тебе цікавого нема. Твій інтерес на цвинтарі, збагнув? На цвинтарі, кажу! — гукав він в зарослі сивим пухом дідові вуха.— Три дні, кажу, зайві вже живеш! Чимчикуй, дідусю, переставляй свої ніжки. Отак! Отак!
Поступово Шикалов і Талдикін здобули цілковиту перемогу над своїми односельцями. Майдан перед конторою тимчасово спорожнів.
4
Вказівка парторга декого здивувала. Вона здивувала 6 і його самого, коли 6 не... А втім, усе по порядку.
Близько трьох годин перед тим Килін і Голубєв "сиділи на телефоні", по черзі крутили ручку польового апарата. Голова змінював парторга, парторг голову, і все марно. В залізній трубці щось шаруділо, тріщало, цокало, грала музика, голос диктора повторював Про початок війни, і якась жінка проклинала якогось Митька, котрий пропив самовар і ватяну ковдру. Якось увірвався сердитий чоловічий голос і покликав Соколова.