Коло дворика, скрізь квіти, схожі на Сатурн. І шовково-рожева троянда, ясно-ясно рожева, повна-повна ласкавости!
Зворушлива, чиста.
Келех почуття, піднятий на гожій струні з колючками.
Випий, серце! Випий барву щирости, як вино, випий, бо — знесилене від кривди, що йде дощами.
А — а!., не знав же я, що інше зло, "своє", ніби легше, а в серце ранить — гостріше.
Ранить єство: непомітно.
Душу вб'є ножами, обліпленими в пелюстки чудового протоколу
Нздоумні праведний народ зневажать, бо він іскрен-ній, як голуби.
Жоржино моя, жоржино! смілива і непокірна селянська квітко сили і здоров'я, і правди, квітко-надіє, чесна, безневинна і вірна, ти — он поломенієш, наче лям-падка в Божій горниці, лямпадка — сонце.
Хоч ти не гасни!
* * *
В прозорості корови пасуться (очі з білястими і рудими віями).
Сопуть. Скубуть травицю, наче машини, обліплені мухами.
Літак відгуркотів, швидко жене з пір'їнок. Блискучий, кинувсь в озеро лазурі — віддаливсь. Кажуть іноді: "що розум?., от підсвідоме — сила!" Неправда
Без думки, найкращого світоча, ходитимуть, прив'язані очима до травиці, і скубтимуть.
Думка — з нею до мудрости Творця йдемо; душами ростемо — тополями в сонці: хоч і ранені багристими гріхами восени.
Кінь копито має і досить — не підіб'є світу, диктатури не збудує і соціялізму (куди до мурав'їв!).
Біга, як вітер. Пасеться. Про концтабір не мислить. Lie вже ми!
Зирк на плянети — чи там нема кого, щоб годився в кошару, янгола необережного. Бо що нам мудрість неба?
Воли: від матеріялістичних оводів біжать, курява по всій Европі.
* * *
Завойовник або супостат — квола дитина. Терплять народи. Ждуть, коли вмре... Вічно існують, а він до могили. Страшно йому!
Хоче світло знищити, не може. Падає в яму.
Земля над ним зацвіте, сонце засміється: він цього вже не побачить...
Ніяка сила не верне до існування.
Навіщо ж величався? Жив би тихо, денебудь на пасіці, бджолиної мелодії некривавої слухав.
Гілки до неї, німі, як залізо, — білими словами.
* * *
Гордії навертають на кутковий копилок: зажерст-во особистости, самодум'я зіходить з корінця — над світ пнеться... глузують, як хто в небо вірує.
"Це, — гудуть, — чорна реакція; ми ж мудрі."
Обплюють незгідного, як верблюд бедуїна.
Дивишся (ось, восени, коли жовтий смуток обсипається з куща на вогкий ґрунт):
—— де ж ті, що їхня душа несла до кінця терновий вінець —— не покорялася? —
— де ж ті, що супроти чорного сонця катівського, котили своє сонце з підземелля?..
Кували міст на дорозі думки.
Слухаймо слова віщого (— перебранчити хочуть вражі балалайки з червоними струнами)...
Слухаймо! подвижники, гнівні, як полум'я, непримиримі проти лукавства; уважні, як світлий місяць — до щирости.
Ні про кого не скажуть без підстави лихого слова, а знающі, начо тисячолітні птахи, що самі все бачили: вони провістять дорогу й нею піде душа майбутня... Знаю їх: це — старі хлібороби.
Туман пролився.
Ранку мов і немає. А втім, наче крізь крило лебедя, виглянуло сонце — відображення свічки в золотому дзеркалі.
Зруйновані грядки...
Матеріяліст вірить: людина тільки з речовини, тимчасово живої.
Відбивається руками від думки, що духовний світ особистосте — це відзеркалення неба і реальність міль-йонократно важливіша, ніж фізичний світ її.
Страшне порушення — вбивство людини: навіки гасить горіння духа в земному, неповторний образ всесвіту в сфері життя. Жертовник в серці.
Дріт з колючками хтось крейдою побілив; за дротом — останні айстри.
Якщо людей оточити золотим і рожевим дротом, покращає неволя чи ні?
Отакий для душі атеїзм: пофарбований зверху, при-золочений позитивістичними реченнями, а на споді іржаві колючки.
Ними душу відгороджують від Творця.
Сиди в кошарці, що зветься "прогресивна". Хай він сказиться такий "прогрес"! Він — давня неволя і темна обмеженість.
Хочу свободи для духа.
Кому любо, вірте в безвір'я. Тільки, будь ласка, не реклямуйте, як бальзам. Нг надівайте хомута на крилату душу людства. Самі носіть!
По зруйнованих грядках блукає туман з зав'язаними очима... Натикається пальцями на похилені соняшники, а сонця не бачить: сам же закрив його.
* * *
Сьогодні, річко, не біля тебе, не сердься!... смуткую, згадуючи: — в затоні душа з того світу купається, але її не видно, лиш: комишинки — косничний шелест — клопочуться (як людські почуття).
Мир блакитний.
А з височини, на сивій струні, павучок до райдужин-ки, що на вістрі листка: присвітити хоче.
Дрібний віснику, що приніс? Якщо горе, заридаю! Кращз страждати, ніж каменем жити.
Птиця кричить, докоряє: чого люди свого серця бояться!
Біля табору — чистотіл, кульбаба, котик; петрів батіг з васильками: літо. Джміль гостює. Повітря стоїть
— струна в роялі, торкне бджола, воно пророкотить глибиною.
Поблизу церква і чую: кличе душа наша до Бога... Мимо два біженці; один каже:
" — Можна з американцями жити! Три тижні в лікарні пролежав, мертва колода. Видужав, ліки в них
— ніде таких немає; і не платив."
А є причина, що гніздо комуністів каз'/ться, кленучи Америку; через неї неможна:
дротом колючим світові руки в'язати.
Прибули американці — спинилась смерть; ні розстрілів, ні шибениць в таборах, що рясніло при "надлюдях".
Диво! після Гітлера і його "друзяки" з Москви: ніби сон. Але що з нами буде?
Муравлик мандрує через сторінку мого писання; коник шелгстить. Як вони, істотки дрібножильні, живуть з ласки Всевишнього, нам чого боятися? Іду до тебе, річко — до водоспаду.
* * *
Гроза відтемніла над будинок, — синя ковдра. З другої сторони акорд мармуровий котить: величезний!
Найзеленіша зелень зібрала воду в листатих жменях. Сивіє капуста. Цибуля випросталась гадюками (вжалити хочуть!).
Стебло — лист — вусик — квіт — плід; невгомонна многість буяє й сміється в росі. Простягається до перехожого.
Сіно в покосах пишно лягло та громадисто, мов хмари — он найдалі...
Брижечки біжать по придорожніх водах.
Проїжджаючи на чалому коні, сонце хилить спис: торкає ним чорнобривця.
Радісний ти, світе!
Але тіні в тобі... ось від зухвальців, що сьогодні, як повідають селяни, вибили вікна в церкві і вкрали чашу з престола.
Чесність так низько ціниться.
Так високо ціниться: чи "свій", себто — який в людини квиток. Чорнобривці жаріють.