— ксіті-Та, ксіті-Та, ксіті-Та...
Багато інших теж мирно і дружньо щебече; лише заздрісний ворон викрякує в темному ярку.
Спочиваючи душею, думаю: це ж рай! Нема нічиєї злости. А вчора, в прокуреній залі поети і прозаїки гризлися допізна. Все — непримиренно, знедобра, знє-дружня; все — самолюбство... бо, гляди, той краще за-співа, ніж я, то про нього чутку пущу: неориґінально, він поганий — не слухайте його, я кращий...
Силується утнути, а воно:
...кря-а! кря-а!..
наче ворон у ярку, бо з заздрости яке ж надхнення?
Люди! Подивімось на птахів, може вони мудріші? складемо корпорацію з статутом, як в соняшному саду: співай сам і дай жити іншому.
* * *
Дуже сердили декотрі; кляв їх:
— Парканні стовпи, обмазані дьогтем!., претендуєте на місце, що Богові належить.
Був аж недужий. Пекло в грудях від гніву, який приборкати неможна. Сьогодні осяяло:
Нащо роззлобився? Хай до чого завгодно йдуть: це їхнє діло та Богове... кожному дано приступець існування, обмежений сонцевими тростинками. Келія під небосхилом. Як там не буде, — люби всіх! Вседержитель розсудить. Всі ліпші від тебе: напевно ліпші.
Хор у церкві співав до Богоматері: легка, прегарна ж пісня!.. витала співзвуччями. наче зграйками голубів під вечір: — бурштинова тиша, а вони знялися двадцяткою, білі і темносизі, майнули на південь, звідти вже на північ і також на захід. Вертаючись до покрівлі з червоної черепиці, летять проти мене; з лівого боку вечір обкидає пір'я: взолрчує літання...
вечір гарний, з мирною грою, — не знаю, чи ще повториться.
Схожі на осяяний літ, співзвуччя в молитві до Богоматері.
Серце просвітлюється, забуваючи труту почуття...
— Годі злобитись! — вирішую собі: душа занедужає. Легко досконалих любити, спробуй — тих, що зачіпають твою особистість.
Зміниться всесвіт: святість пройде голубиними крильми.
Восени я щасливий серед нещастя. Сонце, вдягнувшися в ризи — як священик, дивиться ввічі.
* * *
Супутник: струмок на камінні; до моря смуток відносить. Зостанеться радість, що он — дерево... — непорушне. Чисте. Мирне.
Ну й що, якби сказали тобі, сердечне моє:
—... в кризу ввійшло, бач, не той квіт на тобі, як торік; зелена туніка інша.
Якби сказали:
— Вернись до торішнього!
— Навіщо?! я не можу... призначено, вічно оновлюйся. Витерпи мороз, потім обцвітися цвітом незцвітан-
ним
Гориш; зелене — екстатичне. І гаразд.
Щебетучі галузку хитнуть, сонцю скажуть: "радуйся!"., ти, дерево — шепіт над поемою, що переливається через каміння.
Дуімаю в серці моєму:
— Спасибі, хороше! Образом своїм втішаєш душу в турботному світі. Поживеїйо в мирі, коло сонця — господаря доброго...
Ну, бувай здорове!
Вогкість Атлантику і вечір жевріє. А чорна нгміч в грудях: от-от упаду. Розкриваю комір — нехай освіжить.
Зусиллям волі знов ступаю. Добираюсь до табору, лягаю —~ мучить мгне; мороз обсипає ноги, зараз прошепчу^ "я вмираю."
Кличу сон — може, іскри, трачені на горіння свідомосте, переключаться: подужають смерть.
— Це душею, Боже, перед тобою, кинутий додолу! Ще не клич!., смиренности навчуся.
Як думкою звернувсь до світла — хвиля цілюща пройшла в грудях: отруту спалила. За пів години я підвівсь. Був тихий. Був щасливий.
Вночі прокинувсь, повторив благання і відгукнулось ясністю.
До сходу сонця встав. Глибочина відкрита вгорі, де, мов святкові квітки, хмари проходять.
Інше — невідоме сонце дивиться з серце.
Ось, біля зруйнованої фортеці, дубок листками шепоче. Коли зрозуміємо всі знаки спасіння?
Коло сонящників спочину. Вони до сонця христосуватись хочуть. ...щебет (— кобзу голубить, найщирішу). Після війни одно мені: випити росинку радости — возхвалити Всевишнього.
А крізь парканові протемнини — монголиками зиркають, з очима, злістю налитими по ооводи ямок.
Судомляться, витискуючи з язиків отруту, щоб добризнути. Аж заходяться.
Чи їм межу переорав? Сонця не поділив?
Кажу: ідіть собі геть! Я ж не до вас.
Бризкають — шиплять проти неба.
Кажу: ідіть!., через вас тишина безслізна каламутиться — вселенська, мова сонця в висоті.
Бризкають — шиплять.
— Ідіть! — кажу їм: — беріть славу, почесті, водій-сгво. Мені один скарб: до світла прислухатися. Бризкають. Шиплять.
Вже, мабуть, напились орли з невидимих джерел гор-ніх та дзьобнули в іржаві черепи, заціпило — тихо.
Наче в першу секунду творення соняшникового світу.
Будь благословен!
* * *
Гарний собор в Европі: небесні діти, бавлячись, побудували з квіток. Тоді вже обернувся в камінь — навіки зберегтись. Чудо святе!
Про Господа співають. Милосердя в нього просять...
Сивий генерал на колінах — теж; вийшовши, в літак сідає: до чорнолицих, що в пустелі.
Воно, сказать би, "дикуни", а все ж люди. То як його дивитися?!
... генерал у кріслі розваливсь, а підходить чорношкірий, ще християнством не торкнутий, на коліна стає і, врізавши собі жили, кров'ю бризкає на генералів чобіт, мовляв, вірний тобі слуга, ось як клянусь.
Схаменіться!
Хіба можна так з людиною? А глядіть, той, що на колінах, праведніший за нас.
Про що ж у соборі священному з книги читають: людина рідний брат людині (хоч і чор"г лице).
В сатани своя стратегія: тільки з собору вийдеш, — він тобі очі долонями затулить і що витворяє!..
Може, це ми самі без нього?!
* *
Перший тур вселюдського гуманітету скінчився; і видно: не виконав свого.
Справа від початку заходить — в силах, виведених з глибочини (що торкнуте й не скінчене).
От: незалежність народів... нг схоче людство свідомою волею довести обов'язок, і мету здобути в другому турі — сувора конечність (батіжок Божий!) змусить піти кружкома в третьому турі, в четвертому, як коней на корді.
Призначене від неба — здійсниться.
Радісним дивом дивуюсь, як сонце й сьогодні сходить: очі в нього повні правди.
Несамохіть оглянувсь — поліціянт: наш таки ж, мнеться, посвистує, підозріло на "мене поглядає, мовляв, чого це так рано в кінці табору стояти і шепотіти?..
Я зразу ж пішов геть.
— Господи, коли ми зможем думати без поліції? Прийшла вже? (— осінь).
Втома в далечині; червінок-червінь вишневом^ листку і; виноградному: кров... на мармур'я, на красні штахетинки.
А в берези листок тендітний: доторк дитячого пальчика^ до уст.