Жайворонкові джерела

Страница 5 из 5

Василий Барка

Держава на острові; все є —від муэзю до інтеліджен-су; і ніхто, бачте, за це не дражнить: "нацисти"...

Тепер он Ізраїль на камінні пальму садить.

Наші ж хуторянці — долонями об поли, очі заплющують, як де, проти червоного ірода, свячена бомби блисне за Україну: "чи ти не самошедший?! — шепчуть, — цить, бо хтось почує"...

А тоді з-за рукава: "ми, голубе, той... конґресиком; сторгуємось та могорич зап'ємо." Думають: наче теличку з базару, державу приведуть — рябеньку.

Хахли!

Це "гречухокомплекс"; — нездужають, як той три-жди мордоносець: все б під ґанком північним спину чухати.

Бува й такий раб; йому тавро з лоба стирають, — він обурюється, аж тупотить... "не торкайтесь, — хрипить, — це кокарда, з предків заслужена!"

Бува й такий раб: намордник носить, мов Бетговена слухає.

* * *

Євангелист повчає, чувши з уст Спасителя: кожен, хто ненавидить брата, чоловікогубець... — всі люди брати! повчає. Правда: велика, як небо в зорях. То чо"му в нас злоби багато?

Дивишся: порфіроносний вирізує народи, а голубом витуркотує.

Хочеш любити його, а в грудях блискавка точить ніж. Каєшся; і знов ненавидиш.

Найкраще он річці — біжить, уваги не відводить. Просвітлена, люба: ластівка! В ній і рибина плеснеться, мов рокитин листок.

Ніжна пожежа бузкова через паркан схилилась;

... річка смиренна; лише там, де каміння дорогу перегородило, — піниться! лютує! десятьма звірюками гривастими з пустелі: рев звідти, бризк, гуркіт.

Отак буває в світі. Хочемо найтихішими жити, а вдаримось об кляту силу, — кипимо кров'ю, заборони ламаємо.

Здається, так треба, чи ні?..

Дві думки мечами через світ — крешуть іскри одна об одну.

Серце, що в цвіту, тими іскрами обсипане — гадаємо: чи дано істину, мов золоту нитку? — втягни в огненну голку, корогву спасіння ший... для серця єсть: люби ближнього!

* * *

Полетить пристрій, оглянеться "земліт" на домівлю — дрібна!

Люди: пилок, прибитий до поверхні. Мов би й нема. ( так подивиться).

А милосердний Творець — ні; бачить душі — високі стають на суд до світляного трону: тополі в рожеве сонце сонатами шумлять.

— Чи пряли, душі, нетлінну нитку, призначену від мене?

— Ні, почали, — відказують.

— Ідіть не лініться! — скаже Господь, — скоро покличу в мій сад навіки.

Так дивиться Творець. Він близько. Метелики тремтять від його проміння.

Авґсбурґ, 1948-1949.