Так і стояв він: "лимонка" в одній руці, шнурок від запалу — в другій. Пломінке червневе сонце хилилось до обрію, дихали жаром кам’яні стіни церкви, у затінку під лопухами дрімали напашені кози.
Коли б граната ціла, треба одразу кидати, бо вибухне.
Вовка покрутив шнурком — куди його — і пхнув за пазуху. А що з "лимонкою"? Гепнуть об камінь?
Пошукав очима зручну мішень.
"То ціла вона чи спорчена?" — на всяк випадок притулив гранату до вуха. "Тс-с-ш-ш", — почулося глухе сичання, немов з гадючої пащі.
"Горить! — стрельнуло Вовці у вухо. — Запал!"
Граната — плесь! — впала до ніг. "Близько!" — підгилив її, вона дзигою крутнулась на бруствері. "Ще раз! Далі!" — копирснув ногою землю, дзига мелькнула в окоп і…
— Гггах!! — сипонула піском у вічі.
Вихором рвонуло пилюгу, кіз як мітлою вимело геть із бур’яну. Деякі з лопухами на рогах неслись ошелешено в степ.
А Вовка лежав під церквою, розкинувши руки. Од страху звалився. Ні дихнуть, ні крикнуть не міг — душа скочила в п’яти. Та й не диво: тільки-но смерть заглядала у вухо. То вона сичала гадюкою. То вона своїм жалом проколола йому перетинки: дзвенить-дзвенить у голові.
Мало-помалу верталась душа на місце. "Тень-тень", — озвалося серце в порожніх грудях.
"Проклята балка, — сплюнув Вовка пісок з язика. — Це ж тут Мишка весною вбило".
І спомин, як холодний камінь, причавив малого. Зринула з пітьми жахна картина. Яшка: "Стріляєм на виграш…" Здибилась земля, чорним крилом заступила сонце… Свіжа воронка… Мишко… Засипаний репаним груддям. В погаслих очах — попіл. Неначе з мурашника висунув кулачок, і в ньому — контужені проліски. "Збережіть їх, люди…"
"Мишо… Я йду до тебе", — Вовка обминув заплетений берізкою окоп, в котрий скотилась "лимонка" ("Ого! Обвалило стіну!"), подався вгору до плескатого каменя, за яким вони, Яшка, Лесь і Вовка, залягли тоді.
Ось той горбик, де поклав Олесь начинений смертю снаряд.
Серед полину вовчим лігвом зяяла яма. Круг неї — дощами розмита бровка обгорілої землі. Весь ободок заглибини шкіриться зубами-осколками; на них, здається, запеклася кров.
"Одцвіли твої, Мишо, проліски".
Вовка глянув на захід, де хвилястою лінією зламувався по-вечірньому блакитний степ. Там на самому гребені стояли купками кози, сполохані вибухом, і піджидали свого пастуха. Сонце підсвічувало їх знизу, гребінь рожево палав і, здавалось, у рожевій заплаві, на мілководді, заснув табунець качок… А село! Вщерть залите променястою голубінню, немов купалось воно в тихій молочній воді.
"А він не бачить цього", — тупим осколком шпортонуло Вовку по серцю.
Мишко… Один у страшній печері.
Нараз привиділось Вовці, що він, сирота, живий, що хоче встати, хоче дихнути, а на груди, на лице, на зомлілі руки його тисне велетенська гора, чавить, чавить безжально, він упирається, він благає…
"Ху!" — аж задихнувся Вовка, бо йому — він це відчув — забило землею рот і ніздрі.
Геть, геть з проклятого місця! Не оглядаючись, він біг щодуху від церкви; спиною, отерплим тілом чув, як хтось гупотить позаду. "Ми не хотіли, Мишо! Слочесті, по глупоті…"
Затінена балка, церква з порожніми очима-вікнами, насуплений Купець, — все, що лякало Вовку, відступило, сховалось за горбом. У відкритому степу, де пурпурово згасало вечірнє багаття, Вовчина голова трохи просвіжилась, думки пульсували спокійніше. "Нарву чебрецю і загляну до Мишка. В землянку… Все-все розкажу йому. І як школу гуртом ліпили (це б і він з нами ходив на толоку). І як батькові орден послали. І як Ониська хрестила Яшку качалкою… Він там нічого-нічого не знає".
Поки Вовка розігнав кози по дворах, збігав додому за ліхтариком, — почорніли, звузились береги над Інгулом, з комишів потягло болотною опарою; гіркувата від пилу й запахів різнотрав’я, дрімотна млость оповила села. За день обважніли в хлопця ноги, все тіло налилося втомою, і він розмореною ходою, перевальцем сновигав на край Мартинівки. В думці неквапливо вимальовував, як зустрінеться з Мишею. Підійде тихцем до землянки, постука пужалном по відру: "Мишо, агов, прокидайся!" — "Одну хвильку!" — Із халупки виповзе чубатий підпасич. "Гля, що я для тебе зробив", — стулить соромливу усмішечку і покаже… Що він покаже, Вовка не міг уявити, бо Циганчук завжди вирізав щось несподіване: то коня (завбільшки з палець, а як живий: і грива, й хвіст, і навіть копитця), то малюсінький танк, то солдатика… Ясно, зустріч із Мишком — то привиддя; ніколи більше не усміхнеться він, не похвалиться своїм різьбленням. В його хатині пустка. Вже й одвірок, мабуть, заснувало павутинням.
Чим ближче Вовка підходив до Мишкової землянки, тим важчими ставали ноги. Гнітила, не давала спокою совість: "Казав, щодня забігатиму. А вже коли-то був".
Дорога петляла вниз, до Мартина; долина була вщерть затоплена вовнистою млою, лише вгадувалися обриси повнотілої скелі та зривистих круч над плесом.
Вовка зійшов з дороги, пужалном обчесав капловухого будяка, по шию забрів у темну гущину. Нарешті, пробився до землянки. На глинистому горбку, ніби корч, зіп’явся димар. Закопчене відро без дна.
Глушінь…
Так і здається: відьма, он вона — в бур’янищі. Зелені баньки. Волосата рука з кігтями… цап-цап за комір. Аж мороз пішов по спині.
І раптом — блись… іскра. З відра плюскнула іскра й погасла. Прілим кізяком чи махрою запахло.
— Кха-кха! — квакнуло з димаря.
А далі було таке, що Вовка й через день, і через два дні не міг до пуття розказать. Він сахнувся від землянки та в кущі та заячим скоком на дорогу. Темінь била йому в груди, хльоскала по обличчю, а він біг не зупиняючись млистою канавою-вулицею. Де не взялася мати, Яшка Деркач, дід Оврам, цілий рій жінок. Оточили землянку. Яшка став проти входу. Клацнув рішуче затвором автомата:
— Виходь, хто там є! Бо гранатою… кишки не збереш!
У відповідь — тиша. Ледь чутне шарудіння за дверцями.
— Виходь, востаннє кажу! Щитаю: раз, два!
І будяки, привиділось Вовці, здибили вихрясті голови, втупившись в одну точку — туди, де глибочіла обчовгана кимось нора. На неї було націлено дуло автомата.
— Кха-кха! — бухикнуло знову під землею, війнуло цвіллю, щось вайлувате, схоже на кабана, задом-задом порачкувало з нори. Ось воно, товсте, закудлане, випрямило хребет свій, ткнулося в автомат і — ик! — присіло.