Землянка

Страница 48 из 53

Близнец Виктор

Змовкла Оксана. Сиві пасма від каганця заплутались у тугій косі, що важко спадала на її плечі. Схилила мати посріблену голову, поринула в спогади. В землянці мовчали, немов боялися погасити довірливий пломінець, який освітив найінтимніше — те, що людина відкриває не часто.

Оксана рвучко підвелася, струшуючи з лиця задуму.

— Ой, засиділись як! — І сказала, чого вони, власне, прийшли до Яценків.

— Значить, бумагу в комісію? — перепитав Денис. — Добре, складемо такого акта. Зараз же помізкуємо й складемо. Від імені всього колгоспу. І кожен в селі підпише, бо любили Андрія, як правду саму. Ніколи душею не кривив, для себе й тріски не брав, все — для людей, для громади. Жив чоловік, як на долоні…

Денис коротко й діловито розпорядився — і сім’я кинулась виконувати батьків наряд. Уляна вмить нашкребла з димоходу сажі, сколотила маручкий порошок у гільзі — готове чорнило; знайшовся й папір — Лесь відбатував клапоть мішковини, яка пресувалась, видно, із солом’яної дерті; Ілько витяг з віконниці старе (ще довоєнне!) іржаве перо, ниткою прив’язав його до палички.

— Сідай, Ільку, до вогню, — наказав батько. — Ти мастак на писанину, тобі тільки в штабі служити.

Ілько підсів до каганця, схилився над папером.

Яценко, нахмурившись, заходився міряти землянку — до печі й назад, до печі й назад. Наче виношував у собі дозрілі ваговиті мислі. Кілька пар очей стежило за ним. Рип-рип, рип-рип — маячила перед сліпаком велика Денисова постать.

— Катай! — мовив перегодя Яценко. — Так, сину, почни: Вельмишановні ревізори…

Ілько заскрипів саморобною ручкою, прискало чорнилом роздвоєне перо, то спотикалося на рудих бугорках, то скакало, як плуг, що розтинає жилаве коріння. А батько повагом кидав і кидав у тишу одвіяні слова, і вони, немовби зерно, лягали рядок за рядком на заволоченому полі.

— Так чи не так я кажу? — час від часу зупинявся Яценко.

— Так, сусіде, так, — схвально кивала бригадирка. — Прямо з душі моєї черпаєте…

Сюди й туди, сюди й туди ходив, як маятник, розміреним кроком Яценко; і трепетний вогник хитався то в один бік, то в другий, і всі присутні водили очима за тінню, що повзала по стіні. В Ілька занила шия від напруги, від незвичної роботи.

— Нум, рапортуй, що ми там посіяли, — попросив батько сина-писарчука.

Ілько розправив занімілі плечі і, немовби школяр, голосно по складах прочитав:

Вельмишановні ревізори!

Пишуть вам колгоспом громадяни села Криничуватого Бобринецького району Кіровоградської області. Серйозне діло маємо до вас. Чи не могли б ви спішно відпустити нашого земляка, який був до війни бригадиром? Звать його Троян Андрій Васильович. Він, кажуть, воювати не годен, а нам дуже треба для общої пользи. Увійдіть в наше положення. Землі в нас багато, хоч купайся, а жива сила яка? — баби та діти, і їх з половину, бо село згоріло вщент, кого вбили, кого й у Германію погнали, досі не вернувся. Така, бачте, ситуація, а тут ще біда — нема хазяїна, котрий з головою взявся б за колгосп та підняв людей.

Пойміть нас, товариші, і віддайте назад бувшого бригадира, велика надія на нього. Нащот біографії не сумнівайтесь: чоловік він партійний, заслужений. Про геройство його в газетах старих писали, портрети в районі висіли, цей факт можна перевірить. А краще пришліть комісію: тут вам кожний за Андрія скаже. А чи був коли-небудь напідпитку, а чи словом поганим обізвався до меншого — зроду за ним такого не велося. Загадає, бувало, людям: те-то й те-то треба зробити, так старе й мале виходить у поле, і він у гурті працює, і ми були в районі першими.

У зв’язку з цим поголовно просимо: пришліть на хазяйство Андрія Васильовича, ми хутенько з жнивами упораємось і фронту підсобимо хлібом.

В чім і розписуємось усі, хто живий.

…Рано вранці, до початку роботи, Вовка обійшов село з Денисовим листом. Дід Аврам, прослухавши колективну заяву, зауважив, що написано сучкувато, що він, мовляв, додав би щось живеньке — про те, як любив Андрій поспівати з жінками на косовиці. А загалом, сказав дід, бумага правильна, за таку людину поручились би головою і жона, і дочка, і обидва сини. І дід поставив за себе і за всю сім’ю п’ять підписів-закарлючок. Баба Ониська, що навпомацки вишивала полотняну сорочку (не на весілля, бува?), заохкала: хай скоріше повертається Васильович, то, може, призведе до розуму жевжика, Яшку її оглашенного, бо геть одбився від рук. "Отак, єй-богу, з Максимом було". — І баба згадала, як Андрій на віжках тримав її старшого літуна… В кожній хатині щось нове й нове чув пастушок про батька, і серце його повнилось гордістю, і він лише зараз усвідомив, що батько живе не тільки в їхній землянці, а й тут в Ониськи, і в Дині, і в Яценків. Він остався з людьми, як совість.

Того ж дня Ольга понесла на пошту цупкий пакет, в якому лежав усіяний підписами лист і орден Червоного Прапора.

17

Під церквою, де бур’яном поросли німецькі окопи, Вовка загледів трофей. Щось кругле, немов кавунець, чорніло на бруствері. "Ти ба! — зупинився Вовка. — Причаїлось у гніздечку й гріє на сонці своє черевце…"

Спершу подумав: фляга. Ні, не фляга, більше скидається на маслянку.

Розігнавшись, Вовка стрибнув через окоп ("Зараз побачимо, що за штуковина!"), та наче вітром штовхнуло його в сторону: граната!

Уткнувся в гарячий пісок, завмер. "Дурний… Я ж не чіпав її — не бахне". Відкрив одне око, бликнув: так і є… німецька "лимонка". Лежить перед самим носом. Пахне нагрітим залізом. Синя фарба де-не-де облущилась, на оголених латках — іржа. А чому вона подзьобана? Ох, і подзьобана! Може, Яшка ціляв по ній? Тут, коло церкви, Яшка не раз влаштовував стрільбища… "Лимонка" вся в дірочках, рваних зазубринах, з нутра висипається мучний порошок.

"Негодяща", — вирішив Вовка.

Раз негодяща, зважив її на долоні: важкенька. Далеко можна пошпудить. Але не кинув "лимонку", жаль. Хто з хлопчаків не знає, що ця граната знаменита своїм шнурком? Якщо відкрутить металеву бурульку (ось вона, кришечка), то із запалу висунеться дуже симпатичний шнурок — блискучий, зсуканий із шовковистих ниток. На кінці його білий гудзик. Такого добра ніде в селі не знайдеш.

Вовка щосили рвонув за гудзик.