Землянка

Страница 50 из 53

Близнец Виктор

Вовка не промахнувся — вцілив пучком світла. І люди — всі, що були тут, — як із одних грудей видихнули:

— Федька…

Густа щетина, пики не видно за нею, на голові — курай; очі, як у затравленого звіра, прошивають напруженого Яшку. А Деркач рилом автомата поліцаю в лоб:

— Руки вгору! Кидай наган!

Брязь! — глухо вдарилося заліззя об дощаний поріг. Наче роги, звів над собою Федька рукава куфайки. Він скидався зараз на крота, якого витягли зненацька на світло: зморщився, зіщулився, отетеріло чиркав спідлоба по хмурих постатях, що обступили його тісним кільцем.

— Тітко Оксано! — кинув через плече Яшка. — Дозвольте зайти з Кудимом у землянку. На маленький допрос. — І Деркач прикладом штовхнув поліцая в тісні дверцята. — Назад, шкуро. Віч-на-віч потолкуєм.

Земля поглинула їх.

Чути було, як хтось роз’ярено сопе внизу, вовтузиться: гикнувши, вилетів з нори Федька, впав на коліна, поповз до жінок.

— Заберіть його, заберіть Яшку, — белькотів очуміло. — Я скажу… пожалійте… в ноги цілуватиму.

— Ну? — звівся над ним Деркач. — Вставай! Повтори, щоб чули всі.

Федька трусив колінами, і одвисле черево його тряслось, як холодець. Не сказав, а виклацав зубами:

— Згляньтесь, не винний, пощадіть… Вони на розправу мене тягли. Я що? Захищався…

— Далі, далі кажи! — підбадьорював дулом Яшка. — І ти сонних пристрелив… вночі… Так? Під копичкою?

— Братовбивця! — зірвалось, як плювок, з Оврамових вуст. — Каїн! Хіба ти людина? Чорна печать на місяці.

Потім Федьку вели під конвоєм у село; жінки, що мовчки йшли по узбіччю дороги (кожна сторонилась поліцая), шкорбали босими ногами, а він, важкий, натоптаний, загрібав чобітьми пісок, з куфайки тхнуло запахом лігва й кислого поту. Зв’язали руки йому, кинули, мов лантух, на фургон, гузирем до Яшки, що сидів у передку, готовий поганяти буйволів. Дід Оврам напросився у конвоїри: "Таких молодчиків, як цей, я в гражданську на той світ благословляв".

Підвода виїхала з колгоспного двору, погуркотіла в сповитий млою степ.

Старечими більмами дивився місяць на пізню хуру, яка покидала село.

Ранком Вовка дізнався, що ця історія не закінчилась так просто. В дорозі, серед глухого степу, Федька ударив каблуком Диню, вибив останні зуби, спритно, як вуж, вислизнув за борт і — клубком у рівчак. Яшка за ним, насів, прикладом огрів по холці, раз та вдруге — повалив на землю.

Оглушеного поліцая здали в міліцію під розписку.

* * *

В степу гуляли вихори.

То в одному, то в іншому місці гривками схоплювалась курява; вихор неначе пробував, де можна поживитися: не вгризе на твердому, шугає далі. Трапилась піщана залисина — ух, і зареготала круговерть, і давай, давай мотать, на веретено накручувать шлейфи дрібного пилу, клоччя сухої трави, всяке сміття; та мало усього — полетів бур’ян з корінням, якісь цурпалки, воронячі гнізда.

Виріс над степом гігантський чорний стовбур; він сягав шапкою під хмари, дедалі шаленіше розкручувався, і вже, здається, й небо, й земля, й саме повітря закружеляло в дикому танці.

Там, де проходив смерч, гула, вгиналась рівнина.

Погарцювавши в степу, вихор падав за обрій.

— Он ще одна свічка, — показав Лесь на долинський шлях.

Мов п’яний парубійко — "Гоп, мої гречаники!" — збивав куряву на шляху молоденький вихорець, що саме розходився. Він дріботів до ячмінного поля; там попід краєм загінки лежав свіжий валок — криничуватці пробували на вибір косити хліб.

— Розкида валки, бешкетник! — нахмурився Вовка, слідкуючи за вихрястим жигунцем. Але той, слабенький, заплутався в лободі, смикнувся, було, з гущини та й полетів сторчака. Пух! — лиш димок полетів за вітром.

Хлопці, що блаженно розтяглись на траві, зачудовано позирали в глибінь долинського степу. Ждали, чи не з’явиться ще якесь диво. Але тихо стало навкруг. З бляклого сірого неба, здавалось, сіявся додолу шерхотливий пил. Аж потріскувало сухе наелектризоване повітря. Наступала пора швидкоминучих літніх гроз. Ну й що, хай собі гримкотить вогняна колісниця! Настрій у хлопців піднесений. Бо це ж неділя, і Леся з обіду відпустили до Вовки, і вони вдвох раюють на вольній волі.

— Давай, браток, пополуднуєм, — сказав Олесь. — Мама поклала щось тепленьке.

Лесь розсотав білий вузлик, розгорнув його на лопушині. А там!… Молода картопля, зварена в мундирах, навіть не прочахла. Два ока цибулі. Яшні маторженики — з нового врожаю, пахтять олією. Що то літо! Аби дожив до першої городини — не пропадеш. Накує зозуля тобі повну пазуху років.

На зелені трохи відпаслися хлопці. Вовка був так запався — остюк остюком. Лице мов кулачок, щоки ямами, аж зуби світяться. Та ще смуглий — геть немовби зчорнів. А це крізь сивий пушок хоч пробилася краплинами жеврінь. І очі, великі темні очі під тінястими віями налилися теплом, як стиглі терносливи. Олесь, він ще помітніше змінився: покруглішав, повну мордасю наче сметаною змазали, губи ще пухліші стали — є чим трусить Зайценкові!

Хлопці умняли картоплю, маторженики, закусили диким пасльоном і, веселенькі, з чорними від ягід ротами, затягли "Не плач, мамо, не горюй". Потім Олесь згадав, що сьогодні раненько бігав до школи. Така хатка, така хатка вийшла — замилуєшся. Стіни високі, три вікна до сонця, на ганку плаху кам’яну поклали, велику — хоч танцюй на ній. Вже й очерет завезли для покрівлі. І знаєш, Вовко, що він придумав, Олесь? Напише гасло. Виведе червоним над дверима: "П’ятірка — твій подарунок фронтові!" Правда, здорово?

"Що там казать! — Вовка на повні груди вдихає чебрецеві пахощі. — Все, все буде здорово!" Дзень-дзелень! — закалатає дзвоник, дітвора сипоне до школи; в лункий, повний сонця клас зайде вчителька, молоденька, привітна, як Ольга. "Добридень! — скаже, — з навчальним роком вас, діти фронтовицькі". І вони гаркнуть по-бойовому: "Служимо Радянському Союзу!" Може й не так, може, ще красивіше… Вовка з Лесем будуть за однією партою, попереду Надійка, щоб видно її русяві кіски. А Мишко…

Розмова раптом перекинулась на останні події в селі. Після того, як Федьку забрали, сказав Вовка, я таки навідався до Мишкової землянки. Заглянув туди — остовпів. Долівка зрита, сморід, трухла солома навалом. На плиті махорка врозсип, жовте сало в ганчір’ї (мабуть, з Кудимових сховів), шмаття німецьких газет. А на вугольках — тріски від шаблі… тої, що з лев’ячою гривою. Напаскудив кнуряка ще й шаблю Мишкову зламав…