— Вибач, Лялю,— ще раз сказав Леонід зовсім глухо. Мовчки попрощались і розійшлись.
Дома Ляля швидко роздяглася і, спитавши в матері дозволу, в'юнцем стрибнула до неї під ковдру.
— Я трошки погріюсь біля тебе, ма,— Ляля підігнула коліна.
— Яка ти, справді, холодна, мов крижинка,— обіймала її мати.— І тіло на тобі таке тверде.
Дівчина шурхнула головою мамі під руку.
— Мамо, погладь мене.
— Коли ти вже відвикнеш від цього? — лагідно вуркотіла мама.— Як тобі не соромно? Ти ж така вже в мене величенька.
— Ну що робити, ма, коли я так люблю твої руки. Так люблю, щоб вони торкалися мене! Я ж мамина донька, мамина!.. І від цього ніколи не відвикну, так і знай!
— Хоч уже й будеш... не сама? Дівчина мовчки дихала мамі під груди.
— Чого ж ти мовчиш, мале?
Ляля приклалася гарячою щокою матері до плеча.
— Може, я завжди... буду сама.
— Тобто як? — злякалася мама.
— А хто скаже, як доля складеться?
Кость Григорович похропував до стіни. Нерівно, мовби ушкоджене серце, бився в темряві годинник: то уповільнювався, то раптом поспішав, ніби хотів наздогнати втрачене.
— Ти не сердься, Лялю, я давно хотіла тебе про це запитати... До нас стільки ходить... Ти з кимось дружиш?
Ляля ворухнулась під боком, як миша.
— З усіма дружу.
— З усіма? — перепитала вражена мама, і вони обидві тихо, як змовниці, засміялись, боячись розбудити
Костя Григоровича.— Ти не будь хитрою, мале... Я знаю, звичайно, що ти дружиш з усіма, навіть з цим насурмленим Сапігою. Але я маю на увазі одного... Часом чи не Льоня?
— Мамо! — ображено відсахнулась дівчина від материних грудей.— Як ти можеш таке подумати? Як ти можеш?
Голос Лялі тремтів. Здається, вона готова була заплакати.
— Не сердься на мене,— мама гаряче поцілувала її десь у підборіддя.— Чому це тебе так образило? Льоня — непоганий хлопець. Що яко наг, яко благ, то на це тепер ніхто не зважає — такий час... Повернуться наші — знову матиме, що мав. Але він зовсім не поганий хлопець— повторила мама.
Ляля знала, що вся сім'я про сибіряка — найкращої думки. Зумів він завоювати визнання навіть доскіпливої та суворої тьоті Варі.
— Я не кажу, що він поганий хлопець... Але, будь ласка, не став так питання, ма. Хіба забула, що в мене є Марко? Хіба можна після нього... Ай, яка ти, їй-богу!
Мати засоромилась у темноті.
— Марко... Де-то він?
— Та ти ж сама свого вусатого Костю чекала п'ять років!
— Я присягала,— шепотіла мама, мліючи від гордості.
— А я теж,— відповіла Ляля.
— Як же ти присягала? — з чисто дівочою цікавістю запитала мама, нахиляючись до Лялі.— Як, мале?
Вона чула навіть в темноті, як донька зашарілась, запашіла на неї гарячими щоками.
— Як тобі не соромно про це питати, ма! Яка ти безсоромниця!
— Це тому, що темно... В темряві можна... Скажи.
— Ну як...— затнулася дівчина,— як усі. Пам'ятаєш, коли я приїхала влітку, ти побачила в мене шрами на руці і все допитувалась, що то за шрами, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— Так ото воно... ти вже мені вибач, мамусько: я тоді не сказала тобі всієї правди. Я тільки сказала, що то ми з дівчатами силу волі вивіряли на гарячому прасі. А насправді то я своє кохання вивіряла, ма!
— Як?
— От загадала собі: триматиму руку на розпеченім залізі, доки не скажу тричі повільно: "Покохала, кохаю, кохатиму..." А він і не знав про це! — засміялася Ляля.— А потім... а потім ті останні наші дні. Спершу вони, хлопці наші, пішли в райком, а звідти вже у військкомат,.. Там вони повіддавали свої відстрочення, які мали до закінчення університету, і на тих їхніх папірцях, це мені Марко розповідав, полковник ставив хрести червоним олівцем. Я пам'ятаю, якими вони повернулись до гуртожитку... Вже вони не належали нам, університетові, вони належали війні. Це важко пояснити... А потім я зайшла до Марка в кімнату в останній вечір. На етажерці вже лежав ранець, ми купували той ранець удвох із ним в універмазі. Ти не уявляєш, яка я була в той вечір, ма! Ти не можеш цього уявити собі... І хоч нічого між нами й не було, аж нічогісінько, розумієш, проте саме в той вечір я мовби відчула себе... дружиною.
їм зробилося жарко обом.
— Отоді я присягнулась. "Де б ти,— кажу,— не був, скільки б не був, знай: нічиї руки... не обіймуть мене! Нічиї губи не торкнуться моїх... крім мамусьчиних!"
Мама нестямно притиснула Лялю до себе.
— Доню,— несподівано зміненим, урочистим голосом промовила Надія Григорівна,— а ти знаєш про те, що, коли б з тобою що-небудь трапилось, я не перенесла б цього... Я наклала б на себе руки...
— Ти про що, мамо? — вжахнулась Ляля.— Про що, скажи?
— Про твоїх друзів, Лялю. Вони приходять завжди ділові такі, задумливі. Особливо цей, що сьогодні був... Сапіга. Ви... щось робите, Лялю?.. Ви щось задумали.
Якусь мить мовчали обидві.
— Ти не хотіла б цього, ма? — Ляля зазирнула в очі матері. Мама лежала горілиць, і великі очі її рівно сяяли в пітьмі.— Якби справді треба було б... для повернення нашого світу... для щастя всіх... Хіба ти не благословила б мене? На все, на все!..
Мама пригорнула її і мовчки поцілувала в лоб.
ХІЇІ
Лижі свистіли по снігу. Щоразу відштовхуючись легкими бамбуковими палицями, Іллєвський наче злітав у повітря.
Навкруги димились поземком білі поля. Гублячись в їхніх просторах, далеко по обрію бовваніли сиротливі, мовби вимерлі села, обплетені тенетами темних густих садів.
Надвечір Іллєвський підходив до радгоспу.
Раніше Серьожка бував у тьоті Даші і добре пам'ятав цю місцевість. Зовні й зараз тут ніщо не змінилося.
Амбари, силосні башти, довжелезні корпуси ферм — все залишилося після фронту незруйнованим. Шляхами з поля від скирт посувалися гарби з сіном— — фуражири повертались на ферму. В центрі господарського двору височіла на самому белебні майстерня, вкрита білою черепицею. Будівля була відкрита всім вітрам, сніг на ній не затримувався, і напис, викладений через увесь дах по білій черепиці червоною, можна було ще здалеку прочитати: "Жовтень". Напис теж досі зберігся, тепер він був, здається, ще виразнішим, ніж колись, і виднівся далеко.
Тьотя Даша жила в маленькому селищі — всього з кількох котеджів,— що прилягало до радгоспної цегельні. Колись на цегельні працював її чоловік. Зараз він воював у Червоній Армії, а вона так і лишилася тут жити, хоча працювала на птахофермі, розташованій зовсім одинцем у степу, де кури влітку могли вільно пастись.