Жовчний, потемнілий, спокійно веде розмову. Вони хочуть, щоб Сапіга завтра їхав у Писарівщину по дрова для свого Червоного Хреста.
— Гаразд,— відповідає він.
— Якщо товаришам так потрібний кулемет зараз,— каже неохоче Ляля,— ми, звичайно, передамо.
— Я зберу на заводі ще один! — запевнив Пузанов.— Старики допоможуть.
— А в них хоч ракет набери,— наказує Валентин Сапізі.— Може, згодяться.
— Наберу,— каже Сапіга, попихкуючи люлькою; він повільно відгвинчує орден і мовчки ховає його до кишені. Нічого не бачить крізь дим, крізь сузір'я гарячих очей, і відчуває, як міцніє в ньому велика сила, що в'яже його з цими людьми на життя чи, може, й на смерть.
Льоня Пузанов під кінець вечора став особливо піднесеним, бурхливим і навіть начебто вродливішим. Стрункий, високий, з статурною постаттю, в розстебнутій чорній танкістській гімнастерці, туго підперезаний широким ременем, він бушував, жартував, мучив свого улюбленця Серьожку. Зайшовши І/шевському з-за спини, він несподівано хапав його під руки, підіймав у повітря і ставив на стілець, яким Серьожка користувався для спорту.
— Декламуй! — вимагав Леонід.
Йому радісно було усвідомити себе знову бійцем, воїном, бачити навколо себе оцей новий, хай ще невмілий, але надійний екіпаж. Також було радісно глянути на оцю дівчину з ясними очима, якій він хоче сказати щось особливе і зараз гаряче вирішує — сказати чи ні.
Обгоріла Леонідова чуприна вже давно відросла, обсмалені брови знову окреслились, взялись густим білим пушком, і сам він останнім часом поздоровішав, зміцнів. Запальнички його мали збут, і Власівна, не скуплячись на харч, швидко виходила хлопця.
Тепер він походжав, розминаючись, немжачись від багатства власного здоров'я, і то пропонував Валентинові вийти на подвір'я і поборотися на снігу, то мовчки усміхався до всіх, до себе самого і навіть до карбідової лампи. Було помітно, що йому сьогодні хочеться сказати щось несподівано хороше, таке, що знає тільки він, а більше ніхто, але він лукаво приберігає це до певного часу, як найкращий гостинець.
— Давайте співати! — закликає він, дивлячись на мовчазного Сапігу, і гримить:
Хлебом кормили крестьянки меня,
Парни снабжали махоркой!..
Сапіга морщився, як од болю. Серьожчина мати застережливо стукала в двері. Льоня урвав пісню.
— Затискують нас, друже! — звернувся він до Серьожки, який поблискував на нього захопленими очима.— Не дають нам розгорнутися.
Розходилися поодинці. Спочатку пішов Сапіга, піднявши комір пальта, потім Серга, за ним слідом Валентин. Останніми виходили Пузанов і Ляля. Леонід часто проводив її після нарад.
Тепер він, накинувши свою куцу шинель, чекав, доки Ляля кінчить розмову з Іллєвським.
— Пішли вже,— не терпілося Леонідові.— Що ти йому турчиш? Не маленький, сам знає, як йому поводитись у тому радгоспі.
— Ходім,— сказала дівчина, натягуючи рукавички і підходячи до Леоніда.— Та ти хоч би застебнувся, душу свою виставив!..— Вона стала застібати йому гімнастерку.— Піймаєш якоїсь хвороби, а тоді возися з тобою...
— Не піймаю,— запевняв Льоня, слухняно даючи, проте, застібати себе. Це йому, видно, подобалось.
Попрощавшись, вони вийшли.
Сніги замітали Полтаву. Вітер свистів темними, безлюдними вулицями. Било гострими сухими хвилями. Неосвітлені будинки стугоніли, мов порожні.
Пузанов і Ляля, взявшись під руки, добиралися на Кобищани звичайним своїм нічним маршрутом: через запущені подвір'я, поміж руйновищами, околицями. Ляля чула, що в Леонідовій шинелі таїш бовтається його семизарядний, проте не стала на цей раз вичитувати хлопцю.
Коли вони, добравшись до вулиці Панаса Мирного, вже хотіли перетнути її, Ляля раптом шарпнула Пузанова за руку:
— Стій!
Вони прикипіли до стіни якогось сарая. Вулицею неквапом проходили двоє, ведучи спокійно розмову. Слова їхні зносило вітром.
— Що це за життя,— скаржився один з них,— зараз тремти — цих бійся, ті прийдуть — тих бійся...
По голосу Ляля впізнала Коломойцева.
— Поліцаї,— шепнула вона Леонідові застережливо. Проте він прийняв це як наказ.
— Це ті тхори? — Леонід, шаснувши рукою до кишені, рвонувся на вулицю так несподівано, що Ляля не встигла його затримати.
Поліцаї вклякли на місці.
— Ей, таку вашу!..
Пузанов подався головою вперед.
— Стій! — задкуючи, вигукнув один з поліцаїв.— Стій, стій!
І обидва, показавши спини, щодуху дремейули вздовж вулиці, на бігу оглядаючись і вигукуючи "Стій!"
Ляля вилетіла до Леоніда. Він, тупочучи ногами на місці, корчився від сміху.
— Який-бо ти, Льоню,— приховуючи свій захват його відважною витівкою, суворо заговорила Ляля, коли, перетнувши вулицю Мирного, вони зашугали вже снігами кобищанських садків.— Який-бо ти, хлопче!..
— Я їх таки повикурюю з Полтави,— похвалявся Леонід.— Вони в мене матимуть той вид!.. Не повинно бути в місті такої нечисті. Таке чудове місто, Лялю, мусить бути тільки для таких... як ти!
— О,— засміялась дівчина,— а для таких, як ти?
— І для таких, як я,— сказав Льоня задоволено.— Я взагалі влаштував би міста для молодих,— провадив він, легко переносячи дівчину через сніговий замет.— Ну й намело! А взагалі — люблю сніг!
Леонід все міцніше притискав до себе дівчину, і вона, не одмагаючись, тепло линула до його плеча.
— Лялю! — Леонід раптом зупинився, торкнувся рукою дівчині до беретки і рвучким рухом відвернув їй голову назад.— Лялю! — бачив її блискучі розширені очі, напіврозтулені губи, чув її гарячий подих.— Лялю! — Він усе ближче нахилявся, тягся, задихаючись, до її губів.
— Що ти? — з жахом прошепотіла дівчина, з силою відштовхуючись від нього обома руками.— Що ти, Льоню?! Не можна...
Рука його враз знесиліла, зв'ялилась, немов з неї випустили кров. — Чому? Дівчина помовчала, потім тихо:
— В мене... є.
— Хто він такий? — запитав Леонід з глухим викликом.— Де він?
— Він... в армії.
Леонід відчув гострий сором за свій вчинок.
— Тоді... тоді вибач, Лялю.
— Добре, забудем... Не говори про це.
Леонід не говорив. В іншому випадку він боровся б до останнього за своє кохання, він обіцяв би дівчині всього себе, все, що має, і в цьому стремлінні його не зупинили б ніякі перешкоди. Але зараз він був цілком обеззброєний єдиним словом: "В армії". Леонід не спитав про його ранг і людські гідності, не висловив припущення, що той, невідомий, можливо, давно вже зітлів десь, як і безліч полеглих, що ними встеляє свій шлях війна. Леонід не сказав цього дівчині, хоч сам і подумав про це. Стояв, наче враз віддалений від неї високою скляною стіною, боляче забитий, обеззброєний безповоротно, може, вперше в житті, так нагло, без боротьби. Боротися він уже не міг, бо відчував, що боровся б не з дівчиною, а з тим невідомим "в армії". На це він не міг піти, проти цього поставало все його сумління. Який він, той? Хто він?.. Це було зараз не головне для Леоніда. Головним же було, що "той" перебував там, в армії, тобто був солдат, друг по зброї.