Серьожці було б з руки зайти просто на пташарню, але він не був упевнений, чи й досі пташарня функціонує і чи працює там тьотя,— адже тепер зранку не можеш знати, що буде з тобою ввечері. Вирішив проскочити просто до селища.
Щоб тьотя і сусіди не подумали, що він, парубійко, такий уже мерзляка, Серьожка здер з-під кашкета хустку, якою мати запнула його в дорогу. Хлопець довго змагався з матір'ю і не хотів запинатись, мотивуючи це тим, що мороз тільки гартує людину.
Проте мама, наполігши на своєму, таки запнула Серьожку, як дівчину.
Тьотю Дашу хлопець застав дома. Вона саме топила в печі, готувала вечерю.
— А де Люба? — тільки-но привітавшись, запитав Серьожка про сестру.
— Люба на роботі.
— Як на роботі? — стривожився він. Тепер слово "робота", "попасти на роботу" означало майже те саме, що в концтабір.
— Влаштувалась на пташарні... завела вже подруг собі, не хоче повертатись у Полтаву,— розповідала тьотя, усміхаючись.— Тут, каже, легше дихати. Хоч німчуру не зустрінеш на кожному кроці та жорна не крутиш: пайок борошном видають... А ти оце так в картузику та в хромових чобітках і примчався?
— Ще й жарко було.
— Жарко йому! Роззувайся та лізь на лежанку. Прийде Люба — будемо вечеряти.
— А ви хіба вже не працюєте на пташарні? — цікавився Серьожка, роззуваючись.
— Давно кинула... Хай молодші бігають на той бе-лебень. А я перейшла ближче сюди, на ферму, нічною свинаркою.
— У вас все зосталось, як і було,— дивувався Серьожка, залізаючи на лежанку.— І пташарні, і свині!..
— Навіть корів і то позводили! По селах у колгоспників забирають у податок, а сюди зганяють. Ще й по масті підбирають: в "Перебудову" женуть лише сименталок, а до нас сірих українських.
— А на майстерні так і досі викладено "Жовтень"!
— Казав нібито перекладач, що треба б зняти, але ковалі всі запротивились: дірок, мовляв, наробите над головою, та й працюй зимою під відкритим небом! Черепиці ж у них немає залагодити натомість... Так і залишилось, душу веселить кожному. Для себе вони, правда, вже там, в конторі, переінакшили назву, забула і як. Знаю тільки, що тепер уже не радгосп, а держимаєток.
— Держмаєток, тьотю.
— Може, й так... І замість директора — управитель, як за панського прижиму. Але всі ми його звемо агрономом,— це колишній наш агроном. Тільки коли в конторі при шефові, то тоді — пан управитель.
— Собака? — запитав Серьожка.
— Як сказати... При ньому ще терпіти б можна. Подейкують, що він умисне згодився стати управителем, щоб гіршого не прислали і щоб господарство зберегти для наших. Людей не б'є, і на роботу без пашпортів приймає, і в табір ще не запроторив нікого. При шефові — кричить, тупотить на робочих, а без шефа — людина як людина. Одного разу полонені цілу забастовку влаштували: відмовились іти на наряд, то він приховав це від шефа і конвоїрам сказав, щоб мовчали. Не розбереш — чи боїться наших, чи справді нашим духом дихає... Кажуть,— таємниче зашепотіла тьотя Даша,— нібито до нього партизани навідуються і наказують, що та як він має робити.
Серьожці перехопило дух від цих слів.
— Хіба у вас є партизани?
— А де ж їх нема? Тепер вони скрізь є. На Жовтневі у нас цілий мітинг відбувся. Скільки того народу зійшлося! Старе й мале... Наче до війни. Секретар райпар кому з годину виступав, ще краще говорив, ніж до війни, аж на душі після його промови полегшало. А за радгоспом на всіх шляхах у цей час партизанські караули стояли.
— Оце діла! — вигукнув Серьожка.— А у нас у Полтаві не було змоги... Скажіть, поліція тут є?
— Недавно завели... Але вона більше біля контори гнеться, та ще біля полонених два лобурі...
— Собаки?
— Поки що зубів не показують. Десь цілими днями самогон жлуктять. їм, видно, партизани теж сказали, що треба.
— Вивішати б їх! — сказав Серьожка з такою дорослою нещадністю, якої тьотя ніколи раніш не помічала в ньому.
— їм уже в афішках було попередження: "Полонені, готуйте винтовки, а поліцаї — вірьовки!" Прийде й на них час... А що вже шефа на наш радгосп накинули, так такого світ, мабуть, не бачив,— провадила далі тьотя Даша.— Добре, що хоч не часто цаїз-дить, а ночувати й зовсім тут боїться. "Степ небезпечний",— каже. На машину — і в місто. Старе, плюгаве, ноги в галіфе, як ті соломинки. Джерк-джерк — і нічого не розбереш. Як нетверезий, то похваляється, що Гітлер скоро йому подарує увесь цей маєток, тобто наш радгосп, у повну власність; 3 землею і з людьми. "Тоді,— каже,— я сам закотив би рукава і взявся б вести господарство".
— А хіба він уміє?
— Хто його зна... Сам відставний офіцер, ще до тієї війни мав десь маєток... Чекай, пак, де ж це... Ага, в Африці! Там, каже, мав.
— В Африці? — наїжився Серьожка.— Так це він був плантатором?
— А що це воно таке — "плантатор"? Де воно росте?
— Плантатор, тьотю Дашо... це таке... це таке... що ніколи його в нас не буде! — обурено вигукнув хлопець.
Надворі раптом почувся дівочий голосок:
— Лижі, лижі!." Серьожчині лижі! — І слідом за цим до кімнати влетіла Люба, рум'яна, з інеєм на своїх блискучих кучериках.— Сергійку! — вона з порога кинулась до брата.— Я твої лижі впізнала! А Марійка каже: давай заберем та гайнем у поле! Так палиць нема!.. Ой, який ти!.. Як там наша мамуня? Кажи! — торсала вона брата, зазираючи йому в вічі.
— Мама, як завжди... в порядку. А ти пішла та й забула,— удавано сердився брат.
— Забула!.. Ще що вигадай!
— А чому ж досі не приходила?
— Німців не бачила? — випалила Люба,— Піду вже в Полтаву, як німців не буде!
— А тут не німці?
— Та не стільки, як у Полтаві. Проскочать на машинах великим шляхом, а сюди коли-не-коли по яйки!.. Підкотять до комори, поцуплять, що треба, і — ауфвідерзейн!
— А так,— втрутилась тьотя, ставлячи на стіл вечерю.— Налетять, як гемони, тут смикнуть, там хапнуть — і чкурнули, немов з краденим... А вузол як був зв'язаний, так і залишається...
— Який вузол, тьотю Дашо? — запитав Серьожка.
— Радгосп наш, робочі, як вузол. Хотілося б їм розпустити його на нитки, всяко заходять до нього, і так, і сяк, і руками, і зубами — а воно не бере... Ну, ідіть сідайте вечеряти.
За вечерею Люба, скакаючи чорними оченятами, похвалилася братові: