А ще пізніш на галяві, крізь просвіти дерев, заяскравилася ватра, загоготіло полум'я, гомоніли радісно голоси. Молодь зібралась осінні вечорниці справляти.
Швидко за тим виросла пісня й разом з димом пішла на ліси. Я встаю і йду до ватри, але, щоб не тривожити гурту, тихо сідаю в гущавині дерев і слідкую.
Пісні стихли, і молодь стала грати якісь грища. Навколо ватри гостріш виступали тіні, жовті одсвіти скакали на молоді, а вона була рухлива, як полум'я.
— Лови, лови, ой! — хтось голосно кричав.
Тоді за постатями тікали ще довші тіні, а коло лісу танули постаті й тіні.
— Держи їх, держи! — в азарті викрикувало синє галіфе і дзвонило острогами.
— А ти що, злодія ловиш, що так кричиш на мене? — обізвалась Лександра.
Вона справді розпалилась і тепер завзято бігала від одного гурту до другого.
— Дівчатка, дівчатка! Нумо знову грати! Сьогодні наш вечір. Бігаймо, бігаймо! Щоб серце щеміло!
Хтось хіхікав і ставав жваво до гурту.
— А ти, начхавміліції, ставай до нас, не панись! Тепер ми всі пролетарі. Лови-и!
За кілька разів начміліції впіймав сестру. Він щось стиха шепотів їй. Сестра стримано сміялась. Вони йшли обоє втомною, п'яною ходою. Та коли наблизились до гурту, сестра голосно поспитала намчіліції:
— Слухай, начхавміліції! Чого в тебе такий синій ніс? Він Ще кріпко держиться? Кажуть, у вашого брата часто носи одпадають. Чим ти приклеюватимеш?
Начміліції насупився, але стримано відповів:
— Слиш, Сашка, не дурі!
Сестра, взявшись у боки й коливаючись, поспитала:
— Невже? А що ти мені зробиш?
— Плохо будет! Єй-богу, плохо!
— Ой, як страшно! А чим ти прищі свої вигоїш? Красунчику мій!
— Сашка, будет плохо, говорю тебе!
— А ти що — в комунію записався, що мене лякаєш? Начміліції махнув рукою, надійшов до вогню і почав спроквола запалювати з головешки цигарку.
— Дрянь девчонка! — тихо процідив.
Сестра тим часом кружляла, щось стиха співаючи, підійшла до гурту й раптом, ніби десь їй вирвалось, із болісним смутком сказала:
— Ах, братці мої, сестри! Щоб його ще нам зробити? Якби оце взяти все оце: оці ліси і левади — і крутити їх навколо себе, щоб горіли! Знаєте, як піп кадилом, коли сердитий.
Вона помовчала.
— А ти, Прокопе! Чого кирпу повісив? Ще до Покрови далеко, мо', й по-твоєму буде. Чуєш? А сьогодні... Сьогодні, братіку, я п'яна. І земля п'яна хмелем осіннім. Чуєш, на цілу ніч задзвонила.
Тоді швидко повернулась, кольнула гостро очима в гурт:
— Ой, сестри, сестри! Ходімо в ліс зілля рвати. Кілька дівчат швидко схопилися, і всі гуртом подалися до
лісу.
За який час вони шумливо зашамотіли кущами й вийшли обвиті, обплетені китицями хмелю.
Сестра раптом стала, кудись довго й заніміло впірнула очима. Тоді вся млосно простяглася, заломила руки й так затихла, мов розіп'ята в місячнім промінні. І потому, як зі сну, струснула головою й підійшла до гурту.
— Ось і ми! — тихо сказала вона.— Тепер ми як лісові русалки! Нумо в танці, дівчата! Хто з вас грає?
Начміліції прислужливо вийняв гребінця, послинив папір й почав награвати.
Дівчата, взявшись тісним колом, пішли в танок.
Огонь горів, як і раніш, яскраво, і рясні одсвіти від нього переплітались із тінями дівчат, а в ритм танцям розпускалася пісня.
Щодалі втухала ватра, сумнішала пісня, й рухи були м'які й покволі.
Але сестра кричала:
— Чуєш? Начхавміліції! Чого твій гребінець хрипить? Я ще хочу танцювати. Ось роздягнусь й піду гола на місяць, на роси. Обплетуся хмелем і буду ярами танцювати. Лови мене, начхавміліції!
— Ти хочеш, Сашка, щоб я пожарну команду викликав? Ми живо втихомиримо.
В гурті дружно зареготали. Сестра чомусь зніяковіла й стихла. Вона дійшла до гурту, сіла між дівчат і сумно цідила:
— Ой на горі огонь горить, під горою козак лежить... її підхопили інші дівчата, й пісня тихо пішла вдалечінь. Хтось заголосив пугачем, йому десь обізвався вдалечині
поклик. Трохи згодом помалу стали розходитись. Начміліції говорив:
— А все-таки, граждане, як не крутіться, а новий лад іде, лапою вас прибирає. Крутись, братіку, не крутись, а мусиш прийняти.
— А скільки тобі платять за ці слова? — поспитала сестра.
— Нічого! Як і тобі живіт підбере, заспіваєш і ти! А то ще жиру старого багато зосталось.
— Слухай, начхавміліції! Ти посилаєш мене до жінвідділу?
— А що ж тобі так сидіти?
— А я завтра піду до церкви. Понесу осінніх квіток на престол. Га? Що ти скажеш?
Начміліції мовчав. Щодалі постаті їх зникали в тумані. Було чути, як падали роси й тихо сідав лист. На ранок сіріло небо...
IX
Щодалі дівочою скорботою розгортається схід. Ростуть і червоніють крила бузового птаха, що обняв півобрію.
Вимитою синявою вкривається ліс, а на прогалинах радіє пурпурово-світлий клен. Пахне свіжим листом. Спозарання на гіллях дуба пробігла білочка, здивовано зиркнула на мене й утекла кудись у глибінь лісову.
Ранок. Хтось розгортає барвисту кирею, червоного пояса розправляє.
Я не йду додому. В мої груди входить січна, зміцніла радість, напоєна свіжим духом лісу, міцним пахтінням, шелестом листу.
Перший день моєї радості, коли дух мій зростає. Я йду лісом. Волосся мені вмивають роси, під ногами буйно шелестить листя.
На білім кленовім тлі червоніє барбарис. А від нього, як од світами, легким пурпуром повились стьожки вгору.
Радість, радість молодості й буйності п'янить! Тішу себе: тисячоліття пройдуть. В тисячоліттях молодітиме земля!
Не знаю чому — нестямно п'яний падаю на землю й цілую її, всмоктуючи з подихом холодний сік. Далі вриваюсь у лист, заплющую очі й так лежу без кінця довго.
Кажу собі: "Я твій син. Вінчай мене на сьогодні, бо сьогодні я зрікаюся себе. Мої руки й ноги хай вростають корінням тобі, моя голова хай зійде чорнявою квіткою в тінях дуба, моє серце хай вливається в жили тобі!"
Коли сонце сходить, я заплющую очі й німію... Вже пізніш я підводжусь і йду далі.
Мої кроки напружені й міцні; дорогою я набираю усіх кольорів лісових.
Тепер іду далі волохатий, лісовий, обвитий листом дубовим та кленовим.
Згодом надибую стежку й простую нею, доки вона сходить ДО яру.
Там, переді мною, широкі луки, на них синіє річка. А по підгір'ю хутори зоріють білими полотнами крізь облізле гілля.