Попід хатою хтось глухо затупав та швидко й стих.
Коли я вийшов на подвір'я, якась тінь довга й чудно зігнута Поп'ялась у світлі з вікна на шпиль і десь зникла між Деревами.
Я попрямував за нею. Вітер плутав мені чуба, м'яко й затишно шелестіла отава на луці.
Я пройшов кілька кроків і раптом став. В осичині на старому пеньку хтось сидів. Коливаючись, він щось приговорював:
— Ти нічого, нічого... Тут свіжий вітрець. Тобі легше буде.
— Що ти робиш, брате? — поспитав я.
— А, це ти? Хлопчикові погано,— глухо відповів Харитон.
— Що з ним сталось?
— Що з ним сталось? — байдуже повторив він.— Гарячка велика. Ось уже которий день. А це непритомний став був...
— То це ти на вітер? Іди швидше до хати.
— Там нічим дихати йому.
— Та тут же ти простудиш навіки.
Брат не слухав мене. Вітер голубив густі отави й білого чубчика хлопчикові. Розчервоніле обличчя важко сопіло. Брат, зігнувшись, тихо шепотів:
— Нічого, нічого. Ти ще видужаєш. Ми ще з тобою будемо нову хату будувати, правда?
Маленьке на хвилю розплющило очиці, з полегкістю зітхнуло й тоді знову почало хрипіти.
Брат помовчав, подивився навкруги розпачливими очима.
Та швидко за тим, притиснувши ляльку близько до грудей, тихо їй говорив:
— Ну-бо, диши! Так легше на груди буде. Тоді ти видужаєш. Ось побачиш, синку! Я тобі ковалів таких зроблю: червоних, зелених. І стукатимуть вони! Ти ось тільки видужай. Як ти думаєш — видужає він? — звернувся брат до мене.— Мені більш нічого й не треба: ні худоби, ні грунту, анічого. Ось побачиш. Адже ж він видужає, братіку?
— Іди швидше до хати,— кажу я.
— Я зараз піду. Ось зараз... зараз...
В цю саму хвилю підійшла до нас мама. Вона швидко наблизилась до Харитона й рішуче сказала:
— Ось неси його до хати.
— А тобі що тут треба?
— Мені, сину, болить. Болить мені, що ти так заплутався.
— Та яке тобі діло? Я можу його зараз покинути, втопити. Що тобі з того? Йди собі геть!
Харитон поволі одвернувся, ще ближче притиснув дитину й, хитаючись, пішов до хати, щось шепочучи над дитиною. Ми мовчки пішли слідом за ним.
В яру шуміли верби густим, затишно-рівним співом, і бадьоро гомоніли на горі дуби.
І А в хату з розірваних хмар визирнув місяць — тоді в світлі %ото встало погрозливо-величне море лісу. І Сестри ще не спали. Повкривавшись ряднами, вони стиха Ігомоніли. — Слухай, Лександро, що ти собі думаєш? Куди ти йдеш, чого так крутиш? — А що тобі? І — Та чи то ж мені байдуже? Чую ж таки. — Нічого ти не знаєш.
— Так бачать усі, говорять!
Олександра по всьому почала плакати, але пізніш притиснулась і нестримним потоком зашепотіла:
— Чого я мечу ся, чого я шукаю? Хіба те можна знати? Горить мені мука всередині. А я хочу радістю залити її.
Вона трохи помовчала.
— Оце б упитись хмелем, м'ятою-рутою, чорнобривцями!
— Яка ти чудна, сестро!
— Ось послухай сюди! Я б оце розправилась, та й пішла боса й гола, та слухала б, як вітер спину чеше.
— То тобі кров говорить, сестро; то молодість твоя.
— А тобі так було?
— Моє вже втихло. А мені тепер про інше. Я тільки, як гляну на хутори наші... Увечері вони з вогниками, і горять ті вогні в гаях, як теплі свічки. А я думаю собі: там горить моє дівоцтво, мої молодощі, сестро!
Вони вже пізно поснули, а на світанку сестра з смутною задумою в очах знехотя пішла до себе на хутір.
Вона зійшла на гору. Сірів уже ранок, сестра гостро повернула вбік, заховалася в гущавині, зоставивши за собою якусь хвилю смутку.
VIII
І ще один день непомітно вплівся в моє життя. Сьогодні якийсь незнаний біль зворушив усю глибінь мого духу.
Я думав — чого розгубилось, вітром розвіялось, як клаптики розірваного паперу, моє життя?
Та тепер я блукаю, шукаючи тих клаптів, але хто поверне ті дні, коли шуміли вітри та рвали мою молодість, що змагалась, як лопотливі стрічки.
Мама ніби відчула, що мені болить.
— Кинули тебе, сину,— пішли геть собі!
— Вони не захотіли, мамо, сидіти на землі. Що ж я міг зробити ?
— А чи й досі вони не обзиваються?
— Не знаю, мамо, не знаю, де вони. Здається, вона грає десь у театрі.
— У тіятри пішла! Вона вся нестеменно городська людина. Що їй тут було робити?
— А мені ось у землю, в землю... Тягне, як трясовина.
— Пішла на розкоші, на легке життя, мабуть! Не схотіла важкої праці тут...
— Не знаю, мамо. Може, й не так. Вона просто рвалась на вогонь. А в дитини, пригадуєте, мамо, сині очі,— в них якась радість горіла. Що з нею тепер?
— 1-і, сину! Згадуй не згадуй, а вже цього ніколи не загоїш!
Я одходжу, лягаю на піл, сплющую голову руками й зостаюся так непорушно. А мене вабить взяти соломинку й пити біль мій без кінця, довго.
Я пригадую: того дня, як вони одійшли, я біг степом і кликав їх назад:
— Любі мої, повернітесь додому!
Та вітер рвав мої слова, стьобав ними об сухі обніжки і тоді гнав на голі ліси.
А жовтий лист летів за темними постатями. Вони йшли обидві похилі, обидві з важким зором у землю. А назустріч їм горів захід тривожними огнями, напивались густою кров'ю хмари й довгими списами хмурились ліси.
— Любі мої, вертайте додому! — востаннє з надірваною розпукою крикнув я. І мої слова одлетіли й швидко впали між сухими стернями.
Чому мені сьогодні знову так тривожно, не знаю, тільки сам не свій іду на леваду.
Вітер мені стьобає чуба, біль мій зливається з шумом гілля — й непомітно тане. Падаю на шелестливі отави, вогка прохолода пестить мені розпалене обличчя.
І я думаю: як можна здавити, притоптати сум мій, коли він проходить десь у щілинку, у глибінь давніх шарів,— як по рвати його й висушити?
Та мені встають великі й страшні кучугури, що з грізною й темною тривогою розгортають сторінку за сторінкою, а я не знаю, про що то говориться там.
Кудись із-під ніг пішли шляхи самі собою, а я зостався, як викинутий на далекий острів.
Нема мені мети на цій землі...
Вечір лягає червоною рікою на землю. З далекого закутка лісу перелетіла галич, покричала й десь у глибінь знову сіла.
Коли б мені до останку розтоптали моє серце! Тоді б я поніс його на вогонь, а сам у подувах вітру заплющив би очі й заснув!
Так іде час мій — і я не знаю, як його міряти.
Згодом увечері поблизу почулася хода, задзвеніли остроги, в прогалину майнуло синє галіфе...