— Нащо ти ватянку рвала, паскудо? — До когось присікувався менший брат, Павло.
— Та вона ж стара,— обзивалась невістка.
— Яке тобі діло?
— Чим же мені дитину зодягати, а хоч прикутати?
— То ти лізла красти?
— Я не крала. Я тільки з краю обірвала. В їх суперечку встряла мама:
— А лихо, лихо! Та чом же ти не попрохала?
— Уб'ю собаку, щоб і не воняла тут! — кричав брат. Я прислухався, вагаючись, куди мені йти.
В цю саме хвилю з луки поза хатою, захекавшись, біг старший брат Харитон. Швидко перескочив тин, влетів у сіни.
— А, собаче коліно, доки ви мучитимете?! Доки ви різатимете? !
Голос матері. Та цить, навіжений! Харитон. Мовчи, сучко стара, а то так і вмиєшся юшкою!
Павло. А ти не дуже! Чуєш? Геть відціль! Ти чого тут сидиш?
І Мати. Та вже ж осівся, коверзує собі! Коли вже зди-Шаємось!
і Харитон. Я ніколи відціль не вийду. Брешеш, падлюко, |аівидше подохнете всі!
Щ Мати. А бодай ти головою наложився!
І Харитон. Мовчи, сучко!
і Мати заголосила. Хтось важко тупотів.
І Біжу до сіней. Мати, схилившись, охопила голову руками
їй стогне. Брати, зціпившись, водяться по сінях.
Я не знаю, звідки мені приходить такий грізний голос, але ,я щосили кричу:
— Годі! Ви!
Вони обидва раптом опустили руки. Павло якось знизився, застогнав і вибіг із сіней. Харитон підняв подряпане, закривавлене обличчя й дивився люто на мене.
— Звірі ви, а не люди! Мало очей не видряпали один одному.
Харитон. Не дуже злякались.
Я. Ах, ти! Та коли ви, як звірі, тут, як я можу мовчати! Харитон. А ти що тут за суддя такий? Я (кричу). Мовчи ти мені! Чуєш?
Харитон. Багато таких найдеться! Поприїздить усяка приблуда й собі носа суне. Я. Мовчи мені!
Я замахуюсь палицею й біжу за братом, а він тікає в хатину.
— Та коли так, геть мені цю хвилю — йди куди хочеш. Щоб завтра й духу твого не було,— кричу я в хатині.
— Куди ж мені? Під тином погибати?
— Хоч і в болоті — мені байдуже! Годі вже! Чуєш?
— Ні, я звідси нікуди не піду,— тихо, але твердо відповідає брат.— Мені тут на цій землі сидіти.
— Так я вишвирну з кодлом твоїм.
— Брешеш!
В цю саме хвилю маленька лялька, розчервоніла, притиснулась до невістки, сховала рученята й, зляканими очима встромившись у мене, у дикий крик закричала:
— Мамо! Мамо!
Це був сливе нелюдський крик. Я поглянув ув очі ляльчині: вони поширились і божевільно дивились на мене.
— Мамо, мамо! Заховай мене, заховай! Ми раптом замовкли.
— Вона хвора! Вже третій день у неї жар,— винуватим голосом виправдувався брат.
— Чом же ти нічого не сказав? — докірливо зауважую.
— Хіба ж до того? Йому своє, а мені й без того сила клопоту.
— Я зовсім не хочу, щоб ти з хатини виходив,— тихо говорю, а сам виходжу геть.
Я ще довго ходжу по леваді; та голос ляль чин бренить мені погрозливим докором. Я стомлено думаю:
"Хто цьому маленькому отруїв життя? Хто йому зарані проклав не той шлях, що його ловлять маленькі рученята?"
У хатині в цю пору стиха блимав вогник, чиясь тінь перескакувала важкими зломами.
VII
Другого дня, в неділю, після одправи в церкві, приїхала сестра з своєю родиною.
Вона була так само струнка й уродлива, як і мати, та на обличчі їй лягли вже застарілі зморшки.
— Злидні справляємо, братіку,— сказала вона.— На роду нам написано — злидні справляти. Родимося з ними, помираємо в них. Я таки думаю: хто воно нам поклав таку кару? І перо йому не здригнулось, як він записував нашу долю.
— А ти б йому самогону зварила,— сказав Павло.— Тоді б він по-п'яному, може, й тобі непманську долю ставив. Я це одного бачив у місті! Так у нього, брат, шия, як оцей сволок. Якби ще одного — добрих волів мала б! їй-богу!
Сестра засміялась, та швидко й замовкла. Лише смутно в задумі кудись дивилась.
— А ти, братіку, як живеш? — заговорила до мене. Я. Так! Не знаю, що й сказати. Швидше — погано. Сестра. Постарів уже дуже, лисий став, зубів немає. Павло. То йому там за науку повибивали. Сестра. А я то думала. Хто найщасливіший у нашім
роді, як не ти. Боже! Колись ізнявся й полинув, як орел, шукати кращої долі. Та подивлюся було на карточку твою — такий ти ловкий та чистий! Та защемить тоді серце — і сама знялася б та полинула! А тепер воно виходить, нікому не судилося краще жити. Я тихо кажу їй:
— Це тому, сестро, що вп'ялися в землю. Як берестина по підгір'ю. Та як нас не сіпає, а ми цупко тримаємось.
— Бо земля нас годує, бо земля нас чарує.
До нас знову встряв Павло:
— А коли б вирватись од неї. Коли б злетіти й плюнути та сказати: ти думаєш, що щастиш нам, що нами керуєш? А ось ми тобі свої закони пропишемо! Що б тобі сталося?
— Цього ніколи в світі не буде, братіку! Бо вона тебе як павутинням обплутала й пестить. Ось я йду вчора лісом, а дубове листя під ногами шелестить, жолудь виблискує, пахне тобі ловко. Так мені, братіку, молодо стало. Ніколи ми не старіємо, думаю собі. А що тоді треба? Га?
— Може, й твоя правда! Якби заховатись, щоб ніхто не чіпав,— кажу я.
— Треба в роді кріпко жити! Рід — це все. З родом ніколи не загинеш! Рід, братіку,— це сама земля. Вона його благословила, і гріх його ламати. Отож і в пісні співається: "Ой вирву ж я з рожі квітку, та й пущу на воду; пливи, пливи, з рожі квітко, аж до мого роду".
— Може, й так,— тихо погоджуюсь.
— Я це така рада, що ми знову вкупці. За кілька років знову зійшлися. Та любо мені зараз, та тепло, що й сказати тобі не вмію. Спасибі, що ти до нас оце забився! Посидимо, погомонимо. Душа тоді розтане — розіллється теплим таким соком.
Після обіду сестра про щось шепотіла з матір'ю. Я чув голоси їхні.
Сестра питала:
— А чи не найдеться у вас, мамо, трохи полотна?
— А що тобі так треба, доню?
— Та на дітей ніяк не нашиюсь.
— А хіба взимку не наткала?
— Е, яке в мене ткання! Як сім'я велика, на всіх треба вправитись! Де вже там ткання?
— Нема й в мене, доню. А що є, то хіба собі трохи!..
— Ви все Лександрі та Лександрі!
— І, доню, кому казати! Адже ти взяла й корову, й телицю, Ще й кобилу дали! А що тій я дам, голубко!
Сестра лише важко зітхнула. Більш нічого вони, здається, не говорили до вечора.
Увечері зі сходу заволокло хмарами. Піднявся рвучкий вітер. Щодалі він зростав, і вже в темряві голосно шуміли верби.