Землі дзвонять

Страница 2 из 11

Ивченко Михаил

— Як це ти до нас, сину?

— Та так, у гості.

— У гості, кажеш? Де ж тебе приймати? Я придивляюсь до неї й тихо кажу:

— Як ви, мамо, звелися: постаріли, змарніли!..

— Змарніла... Так воно, сину, немов дощі тебе осінні... В землю вже дивлюся! Очі мені тягне вниз! Годі...

Я бачу: спідниця на ній вся обсмикана, обірвана. Вона ніби помічає це й сама пояснює:

— І коліна, сину, голі. На старість світить доводиться коліньми. Нічим залатати!.. Та й нащо воно?

Я непомітно перебиваю її:

— Ну що, мамо, може, в хату підемо? Вона раптом нахилилась до мене й пошепки:

— В хату, кажеш? Туди не можна?

— Як не можна?

— Цить! Він, мабуть, дома! Ту ніч усю бігав лютий, хотів зарубати!.. Не піду, синку!

— Мамо, що ви?

— Не піду! їй-богу, не піду! Я вже тут звикла, як собака. Стерегтиму, доки й помру! Нічого не дам йому.

— А він хіба що?

— Що він! Розтягати, попродати все з молотка. Не буде цього. Тутеньки своїми руками наживала, а він в одну мить тобі: фі-іть — та й нема. Як то можна?

— А навіщо воно вам, мамо, на старості?

— Ні, так не буде. Я бачу — й ти не туди тягнеш, сину. Та нехай мені за хату ця левада буде, хай я між чужі люди піду, а на його не вийде.

— То що ж нам оце, й ночувати тут?

— А що ж, я вже не одну ніченьку тут ночувала!

— Ну, та ходімо вже, мамо! Якось воно владнається! Мати злякано озирнулась. Притиснула калину до грудей

і пішла слідом за мною.

IV

В хаті було моторошно й тихо. Тхнуло вогкістю, не житлом. Десь на покуті вкрилося порохом кілька забутих образів.

Лиш сестра привітно зустріла. Вона дзвінко й щиро засміялась.

— О, це вже й ти до нас! Отепер почнеться гармидер! То тільки два було, то воювали за худобу, а це вже й ти.

— Мені не треба худоби...

— Не треба, кажеш? А як же ти будеш?

— Житиму без неї.

— І я так, братіку!

Попід хатою почулися чиїсь кроки.

— Он, чуєш, вже ходить,— пошепки сказала мати.— Це він ще не знає... А то буде...

Менший брат лежав на полу. Охопив голову рукою, розтяг-ся й солодко хропів.

Повечерявши, сестра ладнала постіль і весело гомоніла:

— Я не знаю, чого вони гризуться. А мені, так плюнуть на ці злидні...

Мати. Ну, і щоб ти робила, дурна?

Сестра. Як подивлюся: така земля широка. Хіба мало місця на ній? Іди собі куди хочеш. Чого за неї воювати?

Мати. Чи бач, вона що! Я про неї отак клопочусь, а їй байдуже.

У сінях хтось голосно грюкнув дверима.

— Мовчи, мовчи! Чуєш, він сюди йде,— злякано сказала мати.

Сестра дзвінко засміялась.

— Та чого ж би він увійшов? Що йому тут?

Ми з матір'ю поволі мостились спати. Сестра ще довго шамотіла в темряві, пораючись із посудом.

А в вікна ясно зазирали зелені в світлі місяця прогалини левад.

Углиб уставали тумани, обволікали кущі шелюгу й дими-лись на місяці.

Пізніш з яру почувся довгий голосний поклик, залунали густі голоси.

Тоді сестра схаменулась, застукала неспокійно посудом.

— Куди ти? — поспитала мати.

— Еге ж!

— Знову на гульню?

— Я швидко прийду.

— Авжеж! Знаю, як уже швидко!

— їй-богу, швидко!

Мати щось промурмотіла. Сестра похапцем грюкнула дверми.

А за кілька хвилин почулася дружна соковита пісня. Хтось виводив тонкі мережива, плутав їх у місячнім промінні й котив далі й далі за білі тумани.

Тоді мати встала, схилилась над вікном і цілу ніч стояла заніміла.

Я теж не спав і слухав, як падали на землю тихі калинові роси.

У вікно було видно: по підгір'ю простяглися в небо старі дуби, а тіні від них лягли важкими смугами на сиві землі.

Звідкись прилетів птах, зачепився за гілку дерева, а за хвилину чітко прошумів, впурнувши в глибінь туманів.

Не знаю чому, моє серце сповнилось тривоги.

— Лександри ще нема? — поспитала мати, мов уві сні.

— Вона швидко прийде,— глухо відповів я.

— Горить вона. Боюся, синку!

Удосвіта небо розірвалось на довге пожмакане шмаття й посіріло. Стомлений місяць сідав на долину. Незабаром коло хати почувся густий гомін. Хтось неспокійно питав:

— Коли ж ти підеш?

— А коли захочу. Мало тобі цього? — сердито обзивалась сестра.

— Батько казали: як не до Покрови,— шукай іншої. Та й так подумати: доки я ждатиму?

— А чого тобі так кортить женитися, що так поспішаєш?

— Як — воно ж не терпиться! Бачиш як...

— А чи ти ж зібрався вже на хазяйство? Що в тебе є?

— Чого ж тобі треба? Наділ є: хазяйство, хоч яке воно там...

— Латані штани маєш. 1-і, бодай тебе, Прокопе, а мерщій женитися!

— Вередуєш усе!

— А чому ж мені не вередувати? Я ще хочу жити. Сестра повернулася гнучким станом, обплела руками голову і так, звившись угору, на хвилину застигла.

— Чи то ж я не знаю, яке мені життя буде? Хоч тепер візьму своє!

— Гляди, щоб не проґавила!

— Що мені! Хочеться, братіку, ще жити. І почути, як місяць горить уночі. Ось вип'ю до денця — тоді піду!

Вона говорила тихо й щиро, встромившись широкими зляканими очима в глибінь ранішніх туманів. За хвилину вона ніби схаменулась, втомно простягла руки, якийсь час постояла в задумі. Тоді кивнула головою й побігла до хати. Ніч швидко танула.

V

У суботу надвечір десь пробелемкав піп. Я попрямував був Д.О церкви, але пізніш звернув убік, сів під оградою й став дивитись на село.

Воно розляглось перед очима над трьома ярами, а далі йшли левади та лани. Над ними ліг порохнявий захід. В сонці вирізьбились кам'яні постаті вівчарів, густі рухливі плями овець. Десь хвилясто лягали кучеряві руна житів.

Із долини йшли лункі звуки обірваних голосів. Орачі вертали з поля, хтось кликав неслухняну свиню.

Хвилинами наставала велика тиша — червоніли ріллі, заніміли гаї й дерева.

У вечірнім поросі чую думку, що йде над селом, над цими землями: тисячоліття пройдуть над цими ярами! Помахом крила хтось навіяв спокій на ці землі — і вони понесуть його в далечінь віків.

На ставу заґерґотіли гуси, прилетівши з поля. З далеких ярів втомно вертає додому худоба.

Хай благословенні будуть тиша й спокій!

Тоді тихо вертаю додому.

VI

Ця історія сталась, мабуть, несподівано. Я не знаю, як почалась вона, тільки чув шамотіння на хаті. В ту саме пору маленька братова лялька голосно плакала в хатині. Але до неї ніхто не обзивавсь.

Я був пройнятий якоюсь думкою й непомітно для себе вийшов на леваду.

Та коли повертався звідти, з сіней чутно було страшенний крик.