Моя думка повніє, горить вогнем і рветься в простір.
— Уівуа Впагаії, Уівуа ВЬагаіі,— тихо шепочу.— Дорогий учителю й друже! Сьогодні перший день моєї радості. Дух мій зростає. Тисячу разів шепочу слова твоєї землі, що врізалась мені тепер у серце:
"Настане день, коли людина з ніжним серцем, цілком визволившись від зброї, покаже світові, що тільки лагідні наслідують землю".
Сьогодні я, освячений святом землі, йду назустріч тобі: хай тисячу разів благословиться твоє ясне чоло!
З глибокого яру тим часом злетів орел, зашумів крилами й пустився вдалечінь. Згодом почувся глибокий зойк: хтось затріпотів крилами, захропів і востаннє застогнав немовлятком. Але це маленька обірвана телеграфна стрічка. Хто про те згадає? Ліс стояв у. ясно-прозорім небі німий, зачарований...
X
Сходячи вже вниз, я зустрів сестру. Вона вся зашарілась від утоми. На голові вінок із дикого винограду важким лататтям падає на лице. В руках кошик із опеньками.
— Ти, сестро, як німфа лісова! — кажу до неї.
— Ніколи, ти кажеш? Ніколи, братіку! Ніколи жити! Сьогодні ще так, а завтра вже пізно буде...
— Я кажу, ти — як німфа лісова! Русалка така...
— А, ти он що. А я не розібрала.— Вона засміялась.— Куди йдеш?
— Додому.
— Ходім до Павла на пасіку. Ти ще й разу не був? Я радо пристаю на це.
Пасіка Павлова стояла в кінці левади, куди я ще справді й разу не заглядав.
Брат сидів під катрагою й щось стругав. Зразу навіть не запримітив нас, а коли ми підійшли, він підвів голову і засоромлено усміхався.
— Що ти стружиш?
— Так, чепуху! Хочу сопілку калинову зробити. Тільки не виходить ніяк: голосників не вгадаю. Прямо дивно. Як воно старі люди удало їх робили?
— Ти, мабуть, і жив би тут! — сказала сестра.
— А?
Павло звернувся до мене:
— Я більше не хочу встрявати в господарство. Воно тане щодня. Харитон розтягає, а я не хочу боронити. Мати чомусь цупко держаться, вони за нього дбали. А мені нема охоти. Рід розпадається, брате, ми розлазимось. Нащо тоді й земля?
— Що ж ти думаєш робити?
— Я не знаю.
Він у м'якій задумі вдивлявся кудись поверх лісу.
— Буду жити на пасіці, мабуть.
— Що ж тобі з того?
— Що мені з того? Все мені тут. Пасіка — це тобі лад, порядок, згода. Хто її видумав, не знаю. Тільки хтось розумний та добрий. Та й мед — це так тобі сказати, вроді от... Коли душа болить — він як золото горить. Тоді ясніє душа.
Я мимоволі засміявся. Але брат поглянув на мене підозріло й одійшов далі. Він сів під березою й почав пробувати сопілку.
З неї виходили якісь хрипкі голоси. Але швидко виросла й пішла якась нова мелодія — тужлива, як ранкова зоря, що вмивається золотом, та зразу ж і розтанула хрипкими голосами.
Сестра мимоволі прижмурилась і скривилась.
— Як мені болить, коли він отак грає! Тоді я згадую якісь Дитячі сни, а спіймати їх не вмію. Тоді мені хочеться кудись утекти, куди — не знаю як і далеко. А болить і за нього; як він тільки спіймає щось, а голосники обриваються.
Брат стиха обізвався:
— Да, у старих людей які голосні були сопілки. Хто його знає, як воно так виходило. А ми й поганої не вміємо зробити.
XI
Прокидаюся вранці й чую: хтось у хаті тихо сокорить — бубонить, безтурботно й нудно. Я ніяк не пригадаю, де й коли чув цю розмову, а мені здається, що оця надтріснута мова йшла здавна-давна й ніколи не втихала.
На стільці в хаті сидить чорненький маленький дядько з круглою лисиною на голові — мов тонзура в католицьких попів. Очі в нього почервонілі й плохі.
Мама про щось розпитує:
— Ну, так-таки бачили чудо?
— Чуда, здається, тьотю, нікоторого не було.
— А як же то вода побігла?
— Вода, тьотю, побігла через отверстіє действітельних земляних сил, а чуда нікоторого. Можна сказати, земля сплющується й видавлює з себе воду, всьо равно как сироватку.
— То що ж, думаєш, і чуда вже не буває?
— Нікоторого чуда нєт, тьотю!
— І Бога, по-твоєму, нема?
— І Бога нема, тьотю!
— Так-таки й нема?
— Нема! Потому, як розібраться, так нєгдє йому й бути. Бо сказано: Бог на небі; а небо все одно, как воздух. Задумає, примером, Бог сісти — й прорветься. Потому, нєгдє вдержатися йому.
Мама уважно й докірливо поглянула на нього:
— Ото тобі, чоловіче, й Бог не помагає. Крутишся ти, крутишся цілий вік, а толку з того не видно, а коли б таки попрохав Бога...
— Що мнє Бог? Чи я слихав його коли, чи бачив? Чи він борошна дав коли мені, чи дітей нагодував? Бог, як він і є, то не всім однаковий.
— Ото тобі, сину, й штани такі. Бач, латка на латці.
— Що ж, латка тепер, тьотю, все равно, как гражданский пашпорт. Вся страна в латках ходить, всі в латках, і нікакого сорому. Латка, тьотю, це — як книга революції. К примеру: одну я оце пришив за Керенського, а як большевики прийшли, вона, коли хочете, стерлась, нашив зверху другу. А це, як Махно був, повірите, тікав, за кілок зачепився, і в самому такому місці, сучого сина, й луснула: пришив третю. Ми тепер всьо 'дно как бубновиє тузи. Карта така випала нам, тьотю.
— А землю ж маєш, Самсоне? Чом же не обробляєш, не хазяйнуєш?
— Земля тепер, як тому каторжникові тачка. Прибили тобі к задниці, звиняйте, й тягни. Нікоторого рощоту нема тепер із землею.
Увійшов Харитон і став прислухатись.
— Чом же ти не оддаєш землі, Самсоне? Давай мені, я тобі оброблю, як треба.
— Бери, коли хочеш. Давай половину хліба й обробляй.
— Хе, половину хліба! А мої труди, а коні — ти думаєш, дешево їх содержати ?
— Ну, хоч і не дешево, а мені щось треба їсти!
— То ти хочеш мене експлуатувати, Самсоне? Ви, комнезами, поробились вроді як пани! Маєш землю, а обробляти не хочеш, хай сама земля хліб дає!
— А тобі своєї мало, Харитоне? Га?
— Мало не мало, а свого труда не подарую. Ти ж клуні вкриваєш, то ж хочеш, щоб тобі платили?
— А ти мені хліба надавав багато, що дорікаєш клунями?
— Багато не багато, а при мені й тобі жилось непогано, так же, Кулиновичу?
Самсон, очевидно, образився.
— Який я тобі, Харитоне, Кулинович? Чи в мене батька не було, чи мати нечесна, що ти мене матір'ю величаєш?
— Так усі ж тебе звуть отак!
— Чи я винен, що в мене мати Кулина? Га? Харитон вдоволено сміявся:
— Слухай, Самсоне, аби не по матушки. А як матір'ю величають, то нічого.