Я підповз до краю перегородки й визирнув. Хлопчик зник. Мені було видно тоненькі дула гвинтівки й пістолета на стойці.
Я підвівся й рушив попід стіною назад, тоді вимкнув світло, повернув ручку замка з пружиною і вийшов надвір. Перед гаражами водій генерала Вінслоу, насвистуючи, все ще полірував машину.
Я зібгав у руці капелюха й попростував уздовж будинку, сподіваючись побачити хлопчика. Але його ніде не було. Тоді я натис кнопку дзвінка біля парадних дверей і спитав місіс О'Мару. Взяти мого капелюха я слузі не дозволив.
11
Генералова дочка була одягнена в щось устрично-біле, з білим хутром навколо обшлагів, на комірі й на подолі. [165]
Столик на коліщатках стояв біля самісінького її крісла, і вона струшувала попіл поміж срібні столові прибори.
Увійшла скромна покоївка з гарними ногами, викотила столика й причинила за собою високі білі двері. Я сів.
Місіс О'Мара відкинула голову на подушку; вигляд у неї був стомлений. Вона досить неприязно блимнула на мене холодним, непривітним поглядом.
— Учора ви справили на мене враження досить порядної людини, — мовила жінка. — Та, бачу, ви така сама тварюка, як і решта. Просто грубий лягавий!
— Я прийшов розпитати у вас про Леша Їгера, — сказав я.
Вона навіть на вдала, що здивована.
— А чому це, власне, ви надумали розпитувати мене?
— Ну... якщо ви жили в клубі "Дарданелла"... — Я помахав зібганим капелюхом.
Вона не зводила очей зі своєї сигарети.
— Гаразд, мені здається, я справді бачила його там. Я пригадую одне досить незвичайне ім'я.
— Уся ця сволота має такі імена, — зауважив я. —Здається, Ларрі Бетцель, — думаю, ви читали про нього в газеті, — колись був другом Дада О'Мари. Вчора я не сказав вам про нього. Можливо, це була моя помилка.
На шиї в неї запульсувала жилка. Вона тихо промовила:
— Я підозрюю, що ви збираєтесь дозволити собі надто багато, і мені, певне, навіть доведеться вас вигнати.
— Дозвольте спершу пояснити вам суть справи, — сказав я. — Здається, водій містера Їгера — крім незвичайних імен, ця сволота має ще й водіїв, — розповів Ларрі Бетцелю про те, що його шеф приїздив сюди тієї ночі, коли зник О'Мара.
Успадкована військова кров у жилах господині, певно, допомогла їй. У неї не ворухнувся жоден м'яз. Навпаки, вона стала ще незворушнішою.
Я підвівся, взяв у неї з холодних пальців сигарету і загасив її у білій нефритовій попільничці. Тоді обережно поклав капелюха їй на коліно, прикрите білим атласом, і знову сів.
Трохи згодом очі в місіс О'Мари ожили. Вона опустила їх і подивилася на капелюха. На вилицях у неї проступили дві яскраві плями. Язик її не слухався, губи тремтіли.
— Я розумію, це поганенький капелюх. Я дарую його вам. Ви тільки погляньте на дірки від куль. [166]
Рука в жінки стрепенулася й схопила капелюха. її очі метали блискавки.
Генералова дочка розправила наголовок, оглянула дірки й здригнулася.
— Їгер? — несміливо спитала вона. Це був уламок голосу, старечого голосу.
Дуже повільно я проказав:
— Місіс О'Мара, Їгер не став би користуватися гвинтівкою двадцять другого калібру.
Блиск погас в її очах. Вони перетворювалися на чорні вирви.
— Ви його мати, — вів далі я. — Що ви збираєтеся з цим робити?
— Боже милостивий! Дейд! Він... стріляв у вас?
— Двічі, — уточнив я.
— Але чому?.. Чому?
— Ви вважаєте мене зухвальцем, місіс О'Мара. Одним із багатьох безжалісних хлопців із суспільних низів. І якби я був ним, тепер я почувався б на цьому місці дуже легко. Та насправді я зовсім не такий. І все ж я мушу розповісти, чому він стріляв у мене!
Місіс О'Мара мовчала. Тоді поволі кивнула головою. Тепер її обличчя обернулося на маску.
— Гадаю, він просто не може нічого з собою вдіяти, — почав я. — По-перше, Дейд не хотів, щоб я розшукав його вітчима. До того ж малий любить гроші. Нібито й дрібниця, та це — тільки частина загальної картини. У тирі він майже програв мені долар. Це теж здається дрібницею, одначе ваш син живе в обмеженому світі. Річ у тім, що він — божевільний малий садист, якому кортить натиснути пальцем на спусковий гачок.
— Як ви смієте! — спалахнула вона, але відразу про це й забула.
— Як я смію? Смію. Не треба сушити собі голову й гадати, чому він у мене стріляв. Адже я не перший, чи не так? Вам не слід би цього знати, ви, либонь, і в думці не припускали, що він учинив це навмисне.
Вона сиділа мовчки, нерухомо. Я глибоко вдихнув повітря.
— Отже, давайте поговоримо, чому він стріляв у Дада О'Мару, — запропонував я.
Якби я подумав, що вона скрикне хоча б цього разу, то обманув би себе. Той старий з оранжереї передав їй у спадок щось куди більше, ніж високий зріст, темне волосся й сміливі очі. [167]
Місіс О'Мара міцно стулила губи, спробувала облизнути їх і від цього на мить стала схожою на перелякану дівчинку. Риси її обличчя загострились, а рука, наче протез на дроті, звелася вгору, вчепилася в біле хутро під шиєю і стискалась доти, доки побіліли кісточки пальців. Нарешті жінка просто втупилася в мене. Мій капелюх упав з її коліна на підлогу. Вона знову не ворухнулася. Другого такого гучного звуку, з яким упав капелюх, я ніколи не чув.
— Гроші, — сухо мовила вона. — Певна річ, ви хочете грошей.
— Скільки, по-вашому, я хочу?
— П'ятнадцять тисяч доларів.
Я рішуче кивнув головою й сказав:
— Це було б досить справедливо. Щось на зразок офіційної угоди. Приблизно стільки ж мав О'Мара в кишенях і стільки ж одержав Їгер, щоб прибрати тіло.
— Ви занадто... триклятущий нахаба! — з жахом вигукнула вона. — Я сама залюбки вбила б вас!
Я спробував усміхнутись.
— Це правда. Я нахаба і взагалі позбавлений будь-якого співчуття. Все сталося приблизно так: хлопчик привів О'Мару туди ж, куди привів сьогодні мене, вдавшись до тих самих простих хитрощів. Не думаю, щоб це був план. Ваш син ненавидів вітчима, але планувати вбивства він не став би.
— Він ненавидів його, — підтвердила місіс О'Мара.
— Отже, вони в невеличкому тирі, і ваш чоловік лежить мертвий на підлозі, за перегородкою, де його не видно. На постріли там, звісно, ніхто не звернув уваги. Крові небагато — попадання у голову, до того ж калібр малий. Отож хлопчик виходить із тиру, замикає двері й ховається. Однак через деякий час Дейд повинен про це комусь розповісти. Він просто мусить це зробити. І хлопчик звертається до вас. Адже ви — його мати. Ви єдина, кому можна про все розповісти.