— Звичайно, так, — підтвердив я.
— Він заїхав далеко, — сказав Руф. — Але п'ятнадцять тисяч — це все, що він приготував на дорогу. Ні багажу, ні попереднього замовлення на пароплав, поїзд або літак, ні таксі чи приватної машини напрокат, щоб забратися з міста. Ми все перевірили. Його власний автомобіль знайшли за кварталів десять від будинку, де він мешкав. Одначе це ні про що не говорить. Він має людей, які відвезуть його за сотні миль і мовчатимуть навіть під загрозою смерті. Тут, але не скрізь. Не нові друзі.
— Але ви його візьмете, — сказав я.
— Коли він зголодніє.
— На це піде рік або й два. А генерал Вінслоу, може, не протягне и року. Це, звісно, сентименти, але ви, якщо відступите, в кожному разі матимете нерозкриту справу.
— Ви надаєте надто багато ваги сентиментам, колего. — Його очі ворухнулись і густі рудуваті брови скуйовдилися.
Я йому не подобався. І не подобався того дня в управлінні поліції нікому.
— Я б хотів надавати надто багато ваги сентиментам, — промовив я й підвівся. — Можливо, для цього мені треба зайти досить далеко.
— Певна річ, — погодився Руф, раптом замислившись. — Що ж, Вінслоу — велика людина. Скажіть, чим я можу допомогти?
— Ви могли б з'ясувати, хто застрелив Ларрі Бетцеля, — промовив я. — Навіть якщо це не пов'язане з О'Марою.
— Ми це зробимо. З приємністю. — Він грубо зареготав і струснув —попіл на стіл. — Ви тільки прибираєте хлопців, які можуть щось розповісти, а ми робимо решту. Нам дуже подобається так працювати.
— Це був самозахист, — пробурмотів я. — Я не міг нічого вдіяти.
— Ну звісно. Подихайте свіжим повітрям, колего. У мене справи. [162]
Та коли я виходив, його великі сумні очі зблиснули мені вслід.
10
Ранок видався лазуровий, сонячний, і птахи на деревах у маєтку Вінслоу після дощу голосно виспівували.
Сторож пропустив мене у хвіртку, і я попростував дорогою вгору вздовж тераси до величезних різьблених парадних дверей. Перед тим, як натиснути кнопку дзвінка, я глянув униз і побачив малого Тревільяна. Він сидів на кам'яній лаві, обхопивши голову руками, й дивився у порожнечу.
Я зійшов до нього вимощеною цеглою доріжкою,
— Сьогодні ти не метаєш дротиків, синку? Хлопчик звів на мене свої порожні, запалі темно-сірі очі.
— Ні. Ви його знайшли?
— Твого батька? Ні, синку, поки що не знайшов. Він різко хитнув головою. Його ніздрі від гніву роздулися.
— Він не мій батько, я ж вам казав! І не говоріть зі мною так, наче мені чотири роки. Мій батько... він... він у Флоріді або десь-інде.
— Що ж, я його не знайшов, хоч би чиїм батьком він був, — сказав я.
— Хто це затопив вам у щелепу? — спитав малий, дивлячись на мене.
— О, один хлопець із стосом п'ятицентовиків у руці.
— П'ятицентовиків?
— Так, це не гірше, ніж мідний кастет. Спробуй, коли-небудь, тільки не на мені. — Я всміхнувся.
— Ви його не знайдете, — гірко промовив хлопчик, дивлячись на мою щелепу. — Я кажу про чоловіка моєї матері.
— Даю слово честі, що знайду.
— Скільки ставите?
— Значно більше тих грошей, що в тебе у кишенях.
Хлопчик люто вдарив ногою в бордюр із червоної цегли край доріжки. Голос у нього був усе ще сердитий, але вже спокійніший, очі виказували напружену роботу думки.
— Хочете поставити на щось інше? Ходімо до тиру. Ставлю долар, що десятьма пострілами розіб'ю вісім із десяти люльок. [163]
Я обернувсь і подивився в бік будинку. Схоже, прийняти мене ніхто не поспішав.
— Гаразд, — погодився я. — Тільки хутчій. Ходімо.
Ми попростували попід будинком, під самими вікнами. Попереду, над верхівками густих дерев, показалася оранжерея з орхідеями. Перед гаражами чоловік в охайному габардиновому костюмі полірував хромовані частини великої машини. Ми пройшли повз нього до низької білої споруди, під крутим схилом пагорба.
Хлопчик дістав ключа й відімкнув двері. Ми ввійшли і в задушливому повітрі відчули запах бездимного пороху. Тревільян клацнув замком на дверях.
— Я перший, — різко сказав він.
Приміщення трохи нагадувало невеликий пляжний тир. На стойці лежала магазинна гвинтівка калібру 0,22 й пістолет із довгим тонким дулом для стрільби по мішенях. Зброя була добре змащена, одначе вкрита пилом. Футів за тридцять від стойки була суцільна перегородка заввишки до пояса, а за нею виднілися дві круглі білі мішені з чорними колами посередині та скромний набір глиняних люльок і качок. Мішені були подірявлені кулями.
Глиняні люльки лежали рівним рядочком посередині. В тирі було велике слухове вікно і ряд схованих угорі ламп.
Хлопчик смикнув за шнур на стіні, і цупка полотняна штора плавно затулила слухове вікно. Потім він увімкнув світло, і приміщення стало справді схожим на пляжний тир.
Тревільян узяв гвинтівку й хутко зарядив її патронами з картонної коробки.
— Хочете долар за те, що я розіб'ю вісім люльок із десяти?
— Чорт забирай! — сказав я й поклав гроші на стойку.
Хлопчик цілився досить недбало й стріляв надто швидко, відверто хизуючись. Він тричі схибив. Стріляти по люльках було все ж таки непросто. Нарешті він кинув гвинтівку на стойку.
— Ет! Ідіть поставте наново. Цей раз не рахуємо. Я не був готовий.
— Ти цілився не для того, щоб втратити гроші, чи не так, синку? Став їх сам. Це ж твій тир.
Його вузьке обличчя прибрало сердитого виразу, а в голосі з'явилися різкі нотки. [164]
— А я кажу, поставте ви! Я маю перепочити, розумієте? Мені потрібен перепочинок!
Я знизав плечима, відкинув перегородку в стойці й рушив вздовж побіленої стіни до мішеней. За спиною в мене хлопчик клацнув затвором, перезаряджаючи гвинтівку.
— Опусти! — гримнув я. — І ніколи не торкайся зброї, якщо хтось стоїть перед тобою.
Він ображено опустив гвинтівку.
Я нахилився й вибрав із тирси у великому дерев'яному ящику на підлозі кілька глиняних люльок. Струсивши з них жовту тирсу, я почав випростуватись.
Мій капелюх чи, точніше сказати, його верх показався над перегородкою. І в цю мить я завмер. Навіть не знаю, чому я так зробив. Сліпий інстинкт.
Пролунав постріл, і свинцева куля влучила в мішень у мене над головою. Мій капелюх трохи ворухнувся.
Оце-то хлопчик! Він теж любив жартувати, як отой червоноокий. Я впустив люльки, взяв за криси капелюха й підняв його на кілька дюймів над головою. Знову пролунав постріл. Ще одна куля вдарила в мішень. Я важко впав на дерев'яну підлогу. Двері відчинилися й зачинились. От і все. Світло від прихованих ламп сліпило мені очі. З-за штори, що затуляла слухове вікно, пробивалося сонце. На найближчій до мене мішені з'явилися дві нові світлі цятки, а в своєму капелюсі я побачив чотири круглі дірочки, по дві з кожного боку.