— Так, — видихнула вона. — Саме так він і вчинив. — Ненависть до мене в її очах згасла.
— Ви маєте намір кваліфікувати це як нещасливий випадок. Гаразд. Одначе треба зважити на одну обставину. Ваш син ненормальний, і ви про це знаєте. Знає і генерал, знають слуги. Мають бути й інші люди, які про це знають. А тупі, на ваш погляд, представники закону до таких людей досить суворі. їм доводиться мати справу із багатьма з них. І я гадаю, Дейд, певне, проговорився. Думаю, згодом він своїм вчинком навіть хвалився. [168]
— Розказуйте далі, — кинула жінка.
— Ви б цим не ризикували, — вів далі я. — Ні заради сина, ні заради отого старого хворого чоловіка в оранжереї. Ви б скоріше вчинили якийсь жахливий злочин, ніж ризикувати цим. Так ви й зробили. Ви знали Їгера й найняли його, щоб позбутися трупа. Все це, за винятком того, що довелося сховати дівчину, Мону Мізервей, і допомогло створити враження обдуманої втечі.
— Коли стемніло, він вивіз трупа у Дадовій машині, — глухо промовила генералова дочка.
Я нахилився й підняв з підлоги капелюха.
— А слуги?
— Норріс знає. Це той, що відчиняє вам. Та він радше помре на дибі, ніж комусь розповість.
— Атож. Тепер ви знаєте, чому порішили Ларрі Бетцеля і чому він хотів поїхати зі мною, чи не так?
— Шантаж, — сказала вона. — До нього ще не дійшло, але й цього чекала. Я б заплатила будь-які гроші, і Бетцель це, напевне, зрозумів.
— Помалу, з року в рік він легко зібрав би чверть мільйона. А взагалі я не думаю, що Джо Мізервей був замішаний у цьому. І дівчина не була, я певен.
Місіс О'Мара нічого не відповіла. Вона просто не зводила очей з мого обличчя.
— Чорт забирай, — важко промовив я, — чому ви не відібрали в нього зброю?
— Він гірший, ніж ви гадаєте. Тоді почалося б щось іще страшніше. Я... я сама його трохи боюся.
— Відвезіть звідси хлопчика, — порадив я. — Відвезіть його від свого батька. Ваш син ще малий, і його, якщо добре взятися, можна вилікувати. Візьміть малого до Європи. Якомога далі. Негайно. Якщо генерал дізнається, що Дейд убив О'Мару, це одразу його доконає.
Жінка через силу підвелася й понуро підійшла до вікна. Вона довго стояла нерухомо, майже злившись із важкими білими шторами. її застиглі руки були опущені. Згодом вона повернулася й пройшла повз мене. Спинившись позад мого крісла, місіс О'Мара перевела подих і схлипнула — лише один раз.
— Це було просто жахливо. Наймерзенніша річ, про яку я будь-коли чула. І все ж я, якби довелося, вчинила б так ще раз. Тато цього не зробив би. Він відверто розповів би про все. Це, як ви кажете, доконало б його.
— Відвезіть сина, — наполягав я. — Дейд тепер переховується десь неподалік. Думає, що влучив у мене.[169] Він ховається, наче звір. Зрозумійте його. Він не може нічого з собою вдіяти.
— Я пропонувала вам гроші, — промовила генералова дочка, все ще стоячи позад мене. — Це гидко. Я не кохала Дадлі О'Мару. Це теж бридко. Я не можу дякувати вам. Навіть не знаю, що сказати.
— Забудьте про це, — порадив я. — Я всього лише старий робочий кінь. Візьміться до хлопчика.
— Обіцяю. Прощавайте, містере Кармеді.
Ми не потисли одне одному руки. Я спустився сходами. Біля парадних дверей, як завжди, стояв слуга, ого обличчя не виражало нічого, крім ввічливості.
— Чи не хочете провідати генерала, сер?
— Іншим разом, Норрісе. — Хлопчика я не зустрів. Я пройшов хвіртку, сів у прокатний "форд" і поїхав пагорбом униз, повз старі нафтові вишки. Поблизу декотрих із них дотепер збереглися невидимі з вулиці відстійники із стічними водами та рештками нафти на поверхні.
Завглибшки свердловини були, певне, футів десять чи дванадцять, а то й більше. Мабуть, там діялися темні справи. Можливо, в одній із тих свердловин...
Я був радий, що вбив Їгера.
По дорозі до центру я зупинився біля бару й перехилив кілька чарок. Та легше мені не стало.
Правда, після тих кількох чарок я згадав про дівчину, яку називав Срібною Перукою. Ми з нею ніколи вже й не побачилися. [170]