— Ні… Хто запросив?
— Небіжчик. Здається, він знав, що на його життя готується замах. На жаль, викликав мене запізно.
— Прокляття! — вигукнув француз. — То, виходить: він усе передбачав… Це в значній мірі розбиває наші припущення! Але чого ми тут стоїмо? Ходімо до вілли.
Він прочинив браму, і ми рушили до будинку. Пан Бекс вів далі:
— Я повинен відразу ж повідомити про вас панові Оте. Він щойно закінчив огляд місця, де було вчинено злочин, і збирається опитувати свідків.
— Коли стався злочин? — спитав Пуаро.
— Тіло знайшли вранці. Приблизно о дев'ятій. На підставі свідчень пані Рено та лікарів можна дійти висновку: смерть, мабуть, настала біля другої години ночі.
У холі сидів ще один поліцай. Побачивши нас, він підвівся.
— Де зараз пан Оте? — запитав його комісар.
— У залі, пане комісар.
Пан Бекс розчинив двері, що були ліворуч. Ступивши до зали, ми побачили пана Оте та його секретаря, що сиділи біля великого круглого столу. Комісар відрекомендував нас і пояснив, як ми опинилися на віллі.
Судовий слідчий Оте був високий на зріст, худий і похмурий. Він мав пронизливі темні очі і охайно підстрижену сиву борідку, котру, розмовляючи, весь час погладжував. Біля каміна стояв немолодий чоловік із дещо похилими плечима. Нам представили його як доктора Дюрана.
— Неймовірно! — зауважив слідчий, коли комісар замовк. — Лист з вами, добродію?
Пуаро простяг аркуш.
— Хм… Він пише про якусь таємницю, — мовив про себе пан Оте, прочитавши лист. — Шкода, що він був такий небагатослівний. Ми вам дуже вдячні, пане Пуаро. Сподіваюсь, ви зробите нам честь і допоможете в розслідуванні. Чи, може, справи вимагають вашого повернення до Лондона?
— Пане слідчий, я приїхав запізно, щоб запобігти смерті мого клієнта, але вважаю за свій обов'язок знайти вбивцю.
Слідчий вклонився.
— Ці слова роблять вам честь. Я певен, пані Рено захоче скористатися з ваших послуг… З хвилини на хвилину ми чекаємо приїзду з Парижа пана Жіро, він співробітник Сюрте. Певен, ви зможете допомогти один одному в розслідуванні. А поки що… Ви не відмовитеся бути присутнім на допиті свідків, який я провадитиму? Коли потрібна якась допомога — все до ваших послуг.
— Дякую, добродію. Ви розумієте: мені ще нічогісінько неясно…
Пан Оте кивнув комісарові, і той почав:
— Сьогодні вранці стара служниця Франсуаз спустилася зі своєї кімнати і побачила, що парадні двері прочинені. У неї промайнула було думка про грабіжників. Вона кинулася до їдальні і, впевнившись, що столове срібло на місці, забула про двері. Франсуаз вирішила, що хазяїн прокинувся раненько і вийшов прогулятись.
— Пробачте, що перебиваю, але скажіть: ранкові прогулянки були його звичкою?
— Ні. Але стара Франсуаз дотримується певної думки щодо англійців: всі вони навіжені і завше здатні на несподівані вчинки! Коли молодша покоївка Леоні піднялася до опочивальні своєї господині, то побачила її зв'язану і з кляпом у роті. Майже тієї ж миті стало відомо, що знайдено тіло пана Рено. В спині в нього стирчав ніж.
— Де знайшли тіло?
— Це одна з найдивовижніших подробиць цього злочину. Тіло лежало долілиць у незасипаній могилі.
— Що?!
— Саме так. І яма була викопана незадовго до того, як у неї кинуто тіло. Це в кількох ярдах від саду, що оточує віллу.
— Скільки часу він лежав там мертвий?
Відповів доктор Дюран:
— Я оглянув тіло о десятій ранку. Смерть настала за сім годин до того, а можливо, і за всі десять.
— Гм… Виходить, десь між північчю і третьою ранку.
— По-моєму, так. А за словами пані Рено — десь після другої. Це дозволяє встановити час ще точніше. Смерть настала раптово, і самогубство тут повністю виключене.
Пуаро подякував рухом голови.
— Служниці розв'язали мотуззя, яким було зв'язано пані Рено, — вів далі комісар Бекс. — Вона була страшенно квола, майже непритомна від болю, спричиненого мотузками. Виявляється, двоє незнайомців у масках серед ночі прокралися до опочивальні, заткнули їй кляпом рота і зв'язали, а чоловіка силоміць повели з собою. Про все це ми довідались від слуг, бо пані Рено, почувши трагічну новину про смерть чоловіка, впала в прострацію. Доктор Дюран призначив їй заспокійливе, але ми ще не мали нагоди допитати її.
Комісар замовк.
— Хто ще мешкає тут?
— Стара Франсуаз, економка, яка багато років служила ще попереднім господарям вілли Женев'єв. Живуть на віллі також сестри Уляр — Деніз та Леоні. Вони родом із Мерлінвіля, їхніх батьків знають усі й поважають. Шофера свого пан Рено привіз із Англії, але зараз він у відпустці. І, нарешті, пані Рено та її син пан Жак Рено. Його зараз теж нема вдома.
Пуаро схилив голову.
— Маршо! — покликав пан Оте.
З'явився поліцай.
— Приведіть жінку на ім'я Франсуаз.
Поліцай віддав честь і зник. А за хвилину чи дві повернувся з переляканою Франсуаз.
— Ваше ім'я Франсуаз Арріше?
— Так.
— Ви вже давно служите на віллі Женев'єв?
— Одинадцять років у пані віконтеси. А коли вона продала віллу цієї весни, я погодилась залишитися з цим англійським мілордом. Хіба могла уявити…
Слідчий обірвав її:
— Безумовно, безумовно. Тепер, Франсуаз, скажіть: хто повинен замикати на ніч парадні двері?
— Я. Завжди це робила я сама.
— А вчора ввечері?
— Замкнула, як завше.
— Ви певні?
— Присягаюсь усіма святими.
— О котрій годині?
— Як завше, о пів на одинадцяту.
— А решта домочадців на той час вже піднялися до своїх кімнат?
— Пані пішла нагору незадовго перед тим. Деніз та Леоні дочекалися мене, і ми піднялися разом. Хазяїн сидів у себе в кабінеті…
— То, виходить, відімкнути двері пізніше міг тільки сам пан Рено?
Франсуаз знизала широкими плечима.
— Навіщо б він це робив, коли навколо так і шастають грабіжники та вбивці! Вигадаєте ж таке! Хазяїн не був ідіотом. Мені здається, він міг відімкнути двері лише дамі…
— Дамі!.. Кого ви маєте на оці?
— А кого ж іще, як не жінку, що вчащала до хазяїна?..
— Хіба вчора ввечері його навідувала жінка?
— Так, пане слідчий. І не тільки вчора. Вона вчащала й раніш.
— Хто вона? Ви знали її?
— Звідки б мені знати, хто вона? Я не впускала її вчора.
— Он як! — скрикнув слідчий, стукнувши кулаком по столу. — Збираєтесь жартувати з поліцією? Вимагаю, щоб ви негайно назвали ім'я жінки, котра вечорами навідувалася до пана Рено!