Мій приятель заперечливо захитав головою.
— Помиляєтесь. Хіба ви не бачите, що лист майже чорний, а постскриптум блідий?
— Ну й що? — розгублено спитав я.
— Боже мій, чому ви не користуєтеся своїми маленькими сірими клітинами! Хіба ж не ясно? Пан Рено написав листа. Не промокнувши чорнило, уважно перечитав його. Потому, не під впливом настрою, а умисно, дописує ці останні слова і прикладає до листа промокашку.
— Але навіщо?
— Та з тим, щоб справити на мене таке враження, яке справив на вас.
— Що?
— Певна річ, щоб примусити мене приїхати! Він перечитав написане, і воно здалося йому не досить переконливим.
В очах Пуаро загорілися зеленкуваті вогники — несхибні ознаки внутрішнього збудження. Він замовк і лише згодом тихо додав:
— Отже, мій друже, оскільки постскриптум було додано не під впливом імпульсу, а холоднокровно, в тверезому розумі, справа дійсно термінова. Ми повинні квапитися.
— Мерлінвіль, — задумливо пробурмотів я. — Здається, я десь чув цю назву.
Пуаро хитнув головою.
— Маленьке тихе містечко, але дуже гарне. Приблизно на півдорозі між Булонню та Кале. Гадаю, у пана Рено є будинок в Англії?
— Так. Коли мені не зраджує пам'ять, у Рутланд Гейті. Теж фешенебельне місце відпочинку, десь у графстві Хартфордшір. Але я майже нічого не знаю про пана Рено. Він тримається в тіні. Гадаю, в Сіті у нього багато південноамериканських акцій. Більша частина його життя пройшла у Чілі та Аргентіні.
— Ну, все, що нас цікавить, ми почуємо від самого пана Рено. А тепер збираймося. Кожний візьме невеличку валізу і — на вокзал Вікторії.
Об одинадцятій ми рушили до Дувра. Перед відходом потяга Пуаро зателеграфував пану Рено, повідомивши час, коли ми прибудемо до Кале.
На пароплаві я залишив мого приятеля на самоті, бо знав, як зле він почувається на морі. Погода була казкова, вода гладенька, як скатертина, і тому мене зовсім не здивувало, що Пуаро всміхався, простуючи до мене на причалі в Кале. Там на нас чекало розчарування: пан Рено не вислав машину. Але Пуаро пояснив це затримкою телеграми.
— Наймемо машину, — сказав він бадьоро.
За кілька хвилин ми вже тряслися у рипучому й най-старезнішому автомобілі, що будь-коли перевозив пасажирів, прямуючи до Мерлінвіля.
Настрій у мене був пречудовий, але мій коротенький приятель весь час похмуро дивився на мене.
— Таких, як ви, Гастінгсе, шотландці називають "віщунами". Ваша поява завше передує лихові.
— Дурниці! Я бачу: ви не поділяєте мого веселого настрою. Чому?
— Я боюсь.
— Боїтесь?.. Чого?
— Не знаю. Але у мене якесь передчуття…
Голос Пуаро був такий похмурий, що я мимовільно піддався його настрою.
— У мене таке відчуття, — розважливо продовжував він, — що нас чекає довга й складна справа і розв'язати її буде нелегко!
Мабуть, я розпитував би далі, але саме тоді ми в'їхали до невеликого міста Мерлінвіля, і водій збавив швидкість, аби дізнатись, як дістатися до вілли Женев'єв.
— Їдьте прямо через місто, панове. Вілла Женев'єв приблизно на відстані півмилі за центром. Проминути її неможливо. Великий будинок просто над морем.
Подякувавши, ми рушили далі. Але за містом знову змушені були зупинитися на роздоріжжі біля якогось обійстя. Побачили селянина, котрий стомлено плентався узбіччям, і стали чекати, поки він підійде до машини, аби спитати дорогу. Та ось із обійстя вийшла дівчина і втупила в нас очі.
— Вілла Женев'єв?.. — осміхнувся селянин на наше запитання. — Всього кілька кроків до неї, панове. Проїдете трохи по дорозі вгору. Вона праворуч. Її вже було б видко, аби не цей заворот.
Водій подякував і включив газ. А я ніяк не міг відірвати очей від дівчини, що стояла, поклавши руку на хвіртку, і дивилася на нас. Я завжди схиляюся перед красою, а дівчина була така вродлива, що жодна людина не в змозі була б пройти повз неї, не полюбувавшись. Дуже висока, ставна, як молода богиня, з золотавим волоссям, що виблискувало на сонці, вона, я ладен присягнутися, була чи не найпрекраснішою дівчиною, яку мені доводилося коли-небудь бачити. Коли машина проминула її, я повернув голову, аби глянути на неї ще раз.
— Заради всього святого, Пуаро, — вигукнув я, — скажіть: ви помітили цю молоду богиню?
Пуаро підвів брови.
— Вже почалось! — пробурмотів він. — Встигли помітити богиню!
— Але, хай йому всячина, невже ви не згодні, що вона богиня?
— Можливо. Не помітив цього.
— Невже?
— Друже мій, двоє людей рідко бачать одне й те саме. Ви, наприклад, помітили богиню, а я… — він завагався.
— А ви що?
— Я побачив тільки дівчину з занепокоєними очима.
Цієї миті ми під'їхали до великої зеленої брами, і у нас обох водночас вихопився вигук: перед брамою стояв статечний поліцай. Він підняв руку, зупиняючи машину:
— Далі не можна!
— Але ми бажаємо бачити пана Рено, — вигукнув я. — У нас побачення з ним. Це його вілла?
— Так, пане, але…
Пуаро нахилився вперед:
— Але що?
— Пана Рено вбито сьогодні вранці.
НА ВІЛЛІ ЖЕНЕВ'ЄВ
Пуаро так і вистрибнув з машини. В його очах палахкотіло збудження.
— Що ви сказали?.. Вбили? Коли? Як?..
Поліцай офіційно відповів:
— Не маю права відповідати на питання, добродію.
— Певна річ. Розумію. — Мить Пуаро щось обмірковував. — Комісар поліції, безсумнівно, на віллі?
— Так, добродію.
Пуаро витяг із кишені візитну картку і написав на ній кілька слів.
— Благаю вас бути настільки люб'язним: передайте це пану комісару.
Поліцай взяв картку і, різко повернувши голову, засвистів. Невдовзі до нього підійшов другий поліцай і перебрав писульку Пуаро. А по хвилі ми побачили низенького гладкого чоловічка з довжелезними вусами, що поспіхом наближався до брами. Вартовий віддав йому честь і ступив убік.
— Мій дорогий пане Пуаро, — вигукнув коротун, — страшенно радий бачити вас. Це просто щастя, що ви тут.
Обличчя Пуаро просвітліло.
— Пан Бекс! Яка радість! — І повернувся до мене: — Це мій англійський приятель капітан Гастінгс… Пан Люсьєн Бекс.
Ми ґречно вклонились один одному.
— Старий друже, я не бачив вас з 1909 року, коли ми зустрічались в Остенде, — звернувся пан Бекс до Пуаро. — Може, у вас є якісь відомості, які допоможуть нам?
— Вам, напевне, вже відомо, що мене запросили сюди? Ви чули?..