Зрештою, він не був сам-один, справа і зліва стояли селянські хатини. Він зліпив сніжку і кинув її у вікно. Одразу ж відчинилися двері – перші відчинені двері за весь час прогулянки Селом, – у проході стояв привітний старий селянин у брунатному кожусі, голова якого схилилася набік від слабості.
– Чи можу я у вас трохи перепочити? – запитав К. – Я дуже втомився.
Він не почув, що сказав старий, лише вдячно подивився на дошку, яку просунули йому назустріч і яка вирятувала його зі снігу, потім зробив кілька кроків і опинився в хатині.
Велика світлиця була слабо освітлена. Після вулиці спочатку важко було щось розгледіти. К. перечепився через корито, жіноча рука підтримала його. З одного кутка долинав дитячий вереск. З іншого виповзала пара і перетворювала присмерк на темряву. К. стояв, ніби оповитий хмарами.
– Та він п'яний, – сказав хтось.
– Хто ви? – владно крикнув чийсь голос, а потім звернувся до старого: – Навіщо ти його привів? Хіба можна пускати всіх, хто волочиться по вулиці?
– Я землемір графа, – сказав К., ніби виправдовуючись перед усе ще невидимими.
– О, то це землемір, – сказав жіночий голос, і запанувала цілковита тиша.
– Ви мене знаєте? – запитав К.
– Звичайно, – коротко відповів той самий голос. Але те, що вони знали К., здається, не додавало йому авторитету.
Нарешті пара трохи розсіялася, і К. зміг роззирнутися довкола. Виглядало на те, що сьогодні всі милися. Біля дверей прали. Але пара виповзала не звідти, а з іншого кутка, де у величезних дерев'яних ночвах, завбільшки зо два ліжка, таких великих К. ще не бачив, у паруючій воді купалися двоє чоловіків. Та ще більша несподіванка чекала на нього в правому кутку. Причому важко було збагнути, від чого виникає відчуття несподіванки. Слабке світло засніженої вулиці просочувалося крізь єдиний у задній стіні кімнати віконний отвір і падало на жінку, що втомлено напівлежала у високому кріслі, від цього її сукня набувала шовковистого полиску. На її грудях лежало немовля. Довкола неї бавилися діти, очевидно, селянські діти, але чомусь здавалося, що вона походить з іншого середовища. Напевно, хвороба і втома ушляхетнює навіть селянські обличчя.
– Сідайте! – сказав один із чоловіків, бородатий та вусатий, що важко дихав постійно роззявленим ротом і виглядав досить кумедно. Показуючи пальцем на скриню, він витяг руку з теплої води і оббризкав усе обличчя К. На скрині вже сидів старий, що впустив К., і дрімав. К. утішився, що нарешті може сісти. Більше ніхто ним не цікавився. Молода кругленька білявка, що прала в кориті, тихенько наспівувала за роботою, чоловіки в ночвах тупцяли на місці і поверталися, діти намагалися підійти до них, але їх постійно відганяли водяними бризками, від яких не врятувався і К., жінка в кріслі лежала, мов нежива, не дивилася навіть на немовля в себе на грудях, а кудись угору.
К. довго спостерігав цю незмінну, гарну і сумну картину, але потім, напевно, заснув, а коли перелякано прокинувся від голосного крику, то тримав голову на плечі в старого. Чоловіки завершили купання і вдягнені стояли перед К., тепер у ночвах під наглядом білявки хлюпалися діти. Виявилося, що бородань із владним голосом не головний у цій парі. Другий, не набагато вищий і з меншою бородою, тихий чоловік із широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв із опущеною головою, відчувалося, що він звик думати повільно.
– Пане землемір, – сказав він. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввічливість.
– Я й не збирався залишатися, – сказав К. – Лише трохи перепочити. Відпочив і тепер піду.
– Ви, мабуть, дивуєтеся нашій негостинності, – сказав чоловік. – Але гостинність – це не наш звичай. Нам не потрібні гості.
К. посвіжішав після недовгого сну, знову зміг зосередитися і зрадів відвертості цих слів. Тепер він був здатен рухатися вільніше, перейшовся по кімнаті, спираючись на свою палицю, наблизився до жінки в кріслі, мимоволі зауважив, що найвищий із усіх присутніх.
– Ясна річ, – сказав К. – До чого б вам гості. Але час від часу хтось буває потрібен. Наприклад, такий, як я, землемір.
– Цього я не знаю, – повільно сказав чоловік. – Якщо вас покликали, отже, ви потрібні. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькі люди, дотримуємося правил, у цьому нам не можна дорікнути.
– Ні, ні, – сказав К. – Я мушу вам тільки подякувати. Вам і всім, хто тут живе. І несподівано для всіх К. різко повернувся і вмить опинився перед жінкою в кріслі. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, її прозора шовкова хустка сягала їй до середини чола, немовля спало на її грудях.
– Хто ти? – запитав К.
Вона відповіла презирливо, незрозуміло було тільки, кого більше стосувалося її презирство – самого К. чи її ж власної відповіді:
– Я служниця із Замку.
Це тривало лише одну мить, а потім справа та зліва від К. опинилися обидва чоловіки і мовчки, але силоміць, так ніби не існувало інших методів порозуміння, посунули його до дверей. Старий із незрозумілих причин раптом радісно заплескав у долоні. Білявка також несподівано засміялася, а разом із нею й діти.
Невдовзі К. стояв на вулиці, а чоловіки спостерігали за ним із порогу. Знову почав падати сніг, але все одно вулиця здалася йому трохи світлішою, ніж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:
– Куди ви збираєтеся йти? Сюди – дорога до Замку,
туди – до Села.
На це К. не відповів, але звернувся до другого, який видався йому ввічливішим навіть попри свою зверхність:
– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?
– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у відповідь. – Але дякувати нікому не потрібно.
– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.
– Не думаю, – сказав чоловік. Цієї миті бородань підняв руку і вигукнув:
– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єреміє!
К. озирнувся, отже, в цьому Селі таки можна зустріти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двоє молодих хлопців середнього зросту, обидва тендітні, у вузькому одязі і дуже схожі один на одного. їхні обличчя були темно-смагляві, а гострі борідки такі чорні, що виділялися навіть на тлі цієї смаглявості. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовірно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.