Замок

Страница 56 из 89

Франц Кафка

– Он стоїть Сортіні, – нарешті тихенько прошепотів батькові Лаземан.

Батько низько вклонився і подав нам знак, що ми повинні зробити те саме. Не знаючи Сортіні особисто, батько давно поважав його як фахівця в пожежній справі і часто розповідав про нього вдома. Тому бачити перед собою живого Сортіні для всіх нас було цілком несподіваною і небуденною подією. Але урядник нами не цікавився, – так поводиться не тільки він, більшість чиновників виглядають на людях байдужими до всього. Крім того, він був утомлений, прийшов сюди тільки зі службового обов'язку. Багато чиновників вважають такі репрезентативні обов'язки обтяжливими, але це не означає, що вони погано виконують свою роботу. Інші урядники і слуги, опинившись у Селі, змішалися з натовпом, але Сортіні залишився біля помпи і відганяв своїм мовчанням кожного, хто наважувався наблизитися до нього з якимось проханням чи лестощами. Таким чином, він помітив нас ще пізніше, ніж ми його. Уже аж тоді, як ми поштиво вклонилися і батько кинувся вибачатися, Сортіні подивився на нас, обвів поглядом усіх, одного за одним. Він був дуже змучений і зітхав, ніби його втомлювало, що нас так багато. Аж поки його погляд не застиг на Амалії. Він змушений був підняти на неї очі, бо вона набагато вища за нього. Тут він пожвавився і перестрибнув через руків'я помпи, щоб наблизитися до Амалії. Ми спершу неправильно його зрозуміли і збиралися всі на чолі з батьком підійти ближче, але він жестом зупинив нас і махнув рукою, щоб ми йшли собі геть. На цьому все закінчилося. Ми жартували з Амалії, що вона справді знайшла нареченого. Так нічого і не збагнувши, ми тішилися ціле пообіддя, тільки Амалія була більш мовчазна, ніж звичайно. "Вона по вуха закохалася в Сортіні", – сказав Брунсвік, він трохи грубуватий і ніколи не розумів таких людей, як Амалія, але цього разу нам його зауваження здавалося майже правильним. Ми всі, крім Амалії, поводили себе того дня дуже легковажно й були напідпитку від солодкого вина із Замку. Додому повернулися після опівночі.

– А Сортіні? – запитав К.

– Так, Сортіні, – повторила Ольга. – Його я мигцем бачила на святі ще кілька разів, він сидів на руків'ї помпи, склавши руки, аж поки за ним не приїхали з Замку. Він навіть не пішов подивитися на змагання пожежників, де батько, сподіваючись, що Сортіні його бачить, показав найкращий результат серед чоловіків свого віку.

– І ви більше ніколи про нього не чули? – запитав К. – Ти, здається, маєш до нього велику повагу.

– Так, повагу, – промовила Ольга. – І почути нам про нього ще довелося. Наступного ранку нас розбудив із п'яного сну крик Амалії. Усі відразу впали назад у свої ліжка, але я побігла до сестри. Вона була біля вікна і тримала в руці листа, що його приніс незнайомий чоловік, і тепер стояв на вулиці та чекав на відповідь. Амалія вже прочитала це коротке послання і стискала його в руці, що безсило повисла вздовж тіла. Сестра дуже подобалася мені такою втомленою. Я стала поряд із нею на коліна і прочитала листа. Не встигла дочитати, як вона забрала аркуш, коротко глянула на мене, але не змогла перемогти себе та прочитати ще раз. Підняла папірець, подерла його на шматки, викинула за вікно в обличчя чоловікові, що там стояв, і зачинила шибу. Це був той вирішальний ранок. Я називаю його вирішальним, але кожна мить попереднього пообіддя була такою ж важливою.

– А що було в листі? – запитав К.

– Так, цього я ще не сказала, – промовила Ольга. – Лист був від Сортіні, адресований дівчинці із гранатовим намистом. Я не можу точно відтворити його зміст, але там була вимога прийти до "Панського двору". Більше того, Амалія повинна була прийти відразу, бо вже за півгодини Сортіні треба було їхати геть. Лист був написаний у надзвичайно образливих виразах, мені доти навіть не доводилося таких чути, тому я більше здогадалася про зміст, ніж зрозуміла окремі слова. Якби хтось прочитав цього листа, не знаючи Амалії, він мав би подумати, що дівчина, якій його адресовано, давно збезчещена, навіть якщо вона ще цнотлива. Це не був любовний лист, у ньому не знайшлося жодного ласкавого слова. Навпаки, Сортіні обурювався тим, що вигляд Амалії відволік його від справ. Пізніше ми вирішили, що Сортіні, напевно, збирався їхати до Замку ще звечора, але через Амалію залишився в Селі, а вранці, розлючений тим, що йому так і не вдалося забути дівчину, написав листа. Цей лист викликав би обурення кожної дівчини, але пізніше когось не настільки сміливого, як Амалія, слова погрози в ньому примусили б злякатися, та Амалія не знає страху ні за себе, ні за інших, вона відчула лише образу. Потім я залізла назад до ліжка, повторюючи уривок останньої фрази: "…і щоб ти негайно прийшла, бо інакше…" Амалія ж залишилася стояти біля підвіконня і дивилася на вулицю, ніби сподіваючись наступних гінців, з кожним із яких вона поводитиметься так само.

– Ось вони, чиновники, – нерішуче сказав К. – Отже, серед них є й такі екземпляри. А що зробив твій батько? Я сподіваюся, він написав обурену скаргу на Сортіні у відповідні інстанції, якщо не віддав перевагу коротшому і надійнішому шляхові до "Панського двору". Найжахливіше у всій цій історії зовсім не образа Амалії, яку було легко виправити, не знаю, чому ти приділяєш стільки уваги саме цьому. Хіба міг Сортіні таким листом назавжди зганьбити Амалію? А саме таке враження складається з твоєї розповіді. Адже це неможливо, честь Амалії легко було відновити, а за кілька днів усі забули б про цю пригоду. Сортіні зганьбив не Амалію, а себе самого. І мене лякає цей Сортіні і сама можливість такого зловживання владою. Те, що в цьому випадку не вдалося, бо було сказано надто грубо і прямо, виявилося занадто прозорим, та й Амалія показала себе здатною чинити належний опір, в тисячі інших випадків, набагато гірших, може бути успішно досягнуто. І цього не помітить ніхто, навіть та, яку збезчещено.

– Тихо, – сказала Ольга. – Амалія на нас дивиться.

Амалія закінчила годувати батьків і взялася роздягати матір, вона саме розв'язала їй пояс, поклала її руки собі на шию, трохи підняла матір і зняла спідницю, потім обережно посадила назад. Батько знову був незадоволений тим, що спочатку обслуговують матір, хоча так відбувалося лише тому, що мати була ще більш безпомічна, ніж він. Тому батько вирішив роздягнутися сам, можливо, цим він хотів покарати доньку за невиправдану, на його думку, повільність. Але хоча почав він із найлегшого й другорядного – завеликих пантофель, в яких його ноги вільно ковзали, – це йому ніяк не вдавалося, і він із хрипом змушений був відмовитися від своєї спроби і знову тихо спертися на спинку крісла.