– Тільки натякала, – сказав К. – Нічого конкретного, але вже сама згадка про вас дратує її.
– І господиня нічого не розповідала?
– Ні, нічого.
– І ніхто, окрім того?
– Ніхто.
– Звичайно, хто ж може розповісти про нас. Кожен щось про це знає. Правду, як її собі уявляють люди, або ж якийсь поголос, почутий від когось чи придуманий самостійно. Кожен думає про нас більше, ніж потрібно, але ніхто не скаже й слова, всі бояться про таке говорити. І мають рацію. Дуже важко розповідати про це, навіть тобі, К., і можливо, почувши цю історію, ти теж підеш геть і не захочеш більше нас знати. Хоча тебе це, здасться, найменше стосується. І тоді ми втратимо тебе, а ти для мене тепер, мушу зізнатися, важиш більше, ніж досі Варнавина служба. Але все-таки ти мусиш про все дізнатися, бо це мене мучить цілий вечір, та й інакше ти не матимеш уявлення про наше становище і продовжуватимеш несправедливо ставитися до Варнави, що мене теж турбує. Без цього ми з тобою не зможемо досягнути повного взаєморозуміння, ти не зможеш ні допомогти нам, ні прийняти нашої, важливої для тебе допомоги. Але залишається тільки одне питання: чи хочеш ти взагалі про це знати?
– Чому ти питаєш? – сказав К. – Якщо це необхідно, я хочу знати, але чому ти про це питаєш?
– Через забобони, – відповіла Ольга. – Бо ми втягуємо тебе у свої справи, а ти ні в чому не винен, ще менше, ніж Варнава.
– Розповідай мерщій, – сказав К. – Я нічого не боюся, а ти перебільшуєш небезпеку, бо полохлива, як і всі жінки.
Таємниця Амалії
– Вирішуй сам, – сказала Ольга. – Зрештою, ця історія виглядає дуже простою, і не кожен відразу розуміє, що в ній може бути важливого. У Замку є один високий чиновник на ім'я Сортіні.
– Я вже чув про нього, – сказав К. – Мене викликали сюди не без його участі.
– Не думаю, – заперечила Ольга. – Сортіні майже не з'являється на людях. Ти не плутаєш його часом із Сордіні, пишеться через "д"?
– Твоя правда, – погодився К. – То був Сордіні.
– Так, – сказала Ольга. – Сордіні дуже відомий як один із найстаранніших чиновників, про нього багато говорять. Натомість Сортіні дуже відлюдькуватий і ніхто про нього нічого не знає. Близько трьох років тому я побачила його вперше і востаннє. Це було третього липня, на свято пожежників. Замок теж брав у цьому участь і подарував пожежникам нову помпу. Сортіні частково займається справами пожежників (хоча можливо, він просто когось заміняв, чиновники часто заміняють один одного, і тому важко буває встановити, хто за що відповідає), він, брав участь і в передачі помпи. Ясна річ, були й інші представники Замку – чиновники і слуги. Сортіні, як звичайно, ховався за спинами присутніх. Це такий невисокий, кволий і заглиблений у свої думки чоловік. Єдине, що помітили всі, хто взагалі зауважив його присутність, було те, як розташовані зморшки на його чолі. У нього дуже багато зморщок, хоча йому не більше сорока, і всі вони у формі віяла розходяться від носа до чола, я ніколи ще такого не бачила. Отже, було свято пожежників. Ми з Амалією чекали цього дня кілька тижнів, нам перешили по-новому святкові сукні, особливо гарною вийшла сукня Амалії – біла спереду призбирана блузка, кілька рядів мережив, мати позичила їй усі свої мережки, я тоді страшенно заздрила Амалії і перед святом проплакала півночі. Аж коли вранці до нас зайшла господиня заїзду "Біля мосту"…
– Господиня? – перепитав К.
– Так, – відповіла Ольга. – Ми з нею дружили. Вона прийшла й підтвердила, що Амалія виглядає краще, ніж я, і щоб втішити мене, позичила своє намисто з богемського гранату. Коли ми були вже готові, Амалія стала переді мною, всі захоплено подивилися на неї, а батько сказав: "Згадаєте мене, сьогодні Амалія знайде нареченого". Тоді я, сама не знаю чому, зняла з шиї мою гордість, намисто, і віддала його Амалії. Я більше їй не заздрила, а просто схилилася перед її перемогою і вважала, що кожен повинен схилитися. Мабуть, нас тоді вразило, що вона виглядає не так, як завжди, бо не можна було назвати її справді гарною. Але цей її похмурий погляд, який вона відтоді зберегла назавжди, ішов десь високо понад нами, і всі мимоволі схилялися перед нею. Це помітили навіть Лаземан із дружиною, які зайшли за нами.
– Лаземан? – запитав К.
– Так, Лаземан, – відповіла Ольга. – Ми обов'язково мали з'явитися на святі, без нас навіть не могли розпочати, бо батько був третім інструктором пожежної команди.
– Твій батько був тоді ще таким міцним?
– Батько? – перепитала Ольга, ніби не зрозуміла, про що йдеться. – Три роки тому він був іще відносно молодим. Наприклад, під час пожежі в "Панському дворі" виніс на собі одного досить важкого чиновника на ім'я Ґалатер. Я бачила це на власні очі. Хоча насправді ніякої пожежі не було, просто поліно випало з печі й почало диміти. Але Ґалатер злякався, покликав з вікна на допомогу, приїхали пожежники, і мій батько мусив його винести, хоча вогонь давно загасили. Ґалатер дуже мало рухається, тому в подібних випадках повинен бути обережним. Я розповідаю все це задля батька, бо відтоді минуло не більше трьох років, а подивися, як він сидить.
Тільки тепер К. побачив, що Амалія вже повернулася, але була далеко, біля столу батьків. Вона годувала матір, яка не могла рухати хворими на ревматизм руками, і вмовляла батька ще трохи зачекати з їжею, зараз вона займеться й ним. Але її слова не мали бажаної дії, бо батько дуже жадібно намагався дістатися до свого супу, перемагав тілесну слабість і хотів сьорбати рідину з ложки або ж просто з тарілки, а коли йому не вдавалося ні перше, ні друге, роздратовано бурчав. Ложка була давно порожня, коли потрапляла до рота, а рот ніяк не міг зачерпнути супу з тарілки, бо заважали довгі вуса, суп розливався на всі боки, але батькові не діставалося ні краплі.
– І це зробили з ним три роки? – запитав К., хоча старі і вся дальня частина кімнати продовжували викликати в нього тільки огиду, а не співчуття.
– Три роки, – повільно повторила Ольга. – Точніше, всього кілька годин урочистостей. Святкування відбувалося на галявині перед Селом, біля річки. Коли ми прийшли, там уже стояв великий людський натовп, зібралося багато людей із сусідніх сіл, від галасу паморочилося в голові. Спочатку ми з батьком пішли до нової помпи, він так тішився, коли її побачив, ця помпа примусила його відчути себе щасливим, він почав обмацувати її і пояснювати нам її дію, дратувався, якщо хтось виявляв недостатню цікавість або в чомусь не погоджувався із батьком. Коли він хотів показати щось під помпою, ми всі повинні були згинатися і майже заповзати під низ, Варнава відмовився лізти, і його відлупцювали. Тільки Амалію не обходила пожежна помпа, вона стояла поряд у своїй гарній сукні, і ніхто не наважувався їй щось сказати. Я час від часу підходила до неї й брала за руку, але вона мовчала. Я досі не можу знайти пояснення, чому ми тоді так довго стояли біля помпи і помітили Сортіні тільки тоді, коли батько нарешті зміг відійти. Чиновник, здається, стояв біля помпи вже довгий час, спершись на ручку. Там був жахливий галас, гірший, ніж завжди буває під час свята. Замок подарував пожежникам кілька сурм, на цих інструментах навіть дитина без особливих зусиль може видавати страшенно гучні звуки. Коли чуєш їх, здається, що почалася війна, до цього звуку неможливо звикнути, кожного разу мимоволі здригаєшся. Оскільки сурми були зовсім нові, кожен хотів зіграти на них, а з нагоди народного свята всім дозволяли. Довкола нас зібралися кілька таких сурмачів, можливо, їх привабила Амалія. У цьому гармидері важко було зосередитися, а ще й батько вимагав цікавитися помпою, тому не дивно, що ми так довго не помічали Сортіні, якого доти жодного разу не бачили.